Воскресіння Лазаря

Стоять юдеї у зажурі,
І Марфа сльози утира,
Мовчать вершини гір похмурі
Кругом Віфанії-села.

Гарячий вітер із пустелі
Піском заносить сліду нить,
Цілитель, родом з Галилеї,
В жалобі між людей стоїть.

Марія в розпачі припала
До ніг Ісуса: «О якби,
Коли ще смерть не наступала,
Ісусе, Ти прийшов сюди!

А нині… Нині день четвертий,
Як брат наш Лазар в гробі цім.
Вже чути дух з печери мертвий,
О скільки горя нам усім!

Ісус заплакав. І сказали
Юдеї: «Як же Він любив
Померлого. Чому ж, як звали,
Ісус до нас не поспішив?

Він очі відкривав незрячим
І хворих зцілював не раз.
А нині ми в жалобі плачем —
Немає Лазаря між нас!»

В чиємусь погляді був подив,
Гриз сумнів шашелем когось:
Чому так довго не приходив?
Не поспішав Ісус чогось?..

Не раз у домі цім обідав,
Вуста у притчах відкривав.
Невже про Лазаря не відав
Той, Хто всі Божі тайни знав?

Чому? Чому у час скорботи
Ісус не квапився в путі?
О як же смуток нам збороти,
Не втратить віри у житті?!

Ісус до Марфи промовляє:
«Чи не казав Я, не учив —
Як хто у серці віру має,
Побачить славу Божих див.

Відкиньте каменя від гробу!» —
Ісус дивився в неба вись
І перед людом крізь жалобу
Отцю небесною моливсь.

А потім гучно, владно скрикнув:
«Гей, Лазарю, іди сюди!»
І тиша зойкнула зі скрипом
Від ще не певної ходи…

Він вийшов! Той, хто був померлим,
І став, замружившись в очах.
Присутні з подиву завмерли,
Скував їх мову Божий страх.

Пов’язки з рук і ніг потому
Зняли, і хустку з голови,
А Лазар всміхнений додому
Пішов в тріумфі між юрби.

В сестер його — безмірна радість!
Іще такого не було,
Щоб з того світу повертались
В юдейське це гірське село.

Та розпач нас бентежить нині:
«Чому не йдеш, чому, Ісус?
Коли так гірко в самотині
До Тебе, Боже, я молюсь...

Чому мене не хочеш чути?
Чому у поміч не стаєш?
Чи у біді мене забув Ти,
Від Себе звістки не даєш?

Стискає туга серце кволе,
А душу сумніви ятрять.
Здається, що уже ніколи
Твої слова не прозвучать…»

Та в мить останню, над труною
Усіх святих моїх надій,
Озветься тихою луною
В душі знеможеній моїй:

«Мої шляхи — не ваші кроки,
Моїх думок вам не збагнуть.
Як небо від землі високо —
Моя від ваших вища путь.

І вам ніяк не зрозуміти
Початок часу і кінець,
Бо ви — земні для Мене діти,
А Я — Небесний ваш Отець.

Мою любов не згасить вітер,
Не змиє дощ з землі лиця.
Любіть, надійтеся і вірте
В слова-обітниці Отця».

Галина Гунченко

ГУНЧЕНКО Галина