Сім слів 

1. 

Тіло висить на хресті. Солдати смирно стоять. 
«Відпусти їм, Отче, бо не відають, що творять». 
Відбирають земне життя у Того, для якого «завжди» 
звичніше за все, що творилося там і тоді, 
а нескінченність — за все, що зробили в усіх кутках 
Всесвіту, за швидкоплинність часу. 
Де взяти Спасіння, якщо це поробили Спасу? 
Як уявити Всесвіт у прибитих до древа руках? 

2. 

«Істинно кажу, нині будеш зі Мною в раю». 
Я заспокою розбійницьку душу твою, 
хоча б за те, що ми пліч-о-пліч вмирали. 
Між труб заводських. Між людей, що віри не мали. 
Між в’язниць, лікарень. Між сліпців і поводирів. 
Серед реготу черні — кожен, неначе здурів. 
Ми з тобою воскреснемо. Але сьогодні завдання — 
вмерти. Скоротити страждання. 

3. 

«Ось син Твій, Маріє! Ось мати твоя, Іоанне». 
Христос висить на хресті, і кров сочиться із рани, 
і сліди від бича на виснаженому тілі. 
Його не впізнали. Зробили з Ним, як хотіли. 
А хотіли з життя з коренем вирвати, і в смерть зарити, 
а хотіли відкриті двері в небо на залізний засув закрити, 
але не зуміли — не вистачало сили. 

4. 

«Боже мій! Для чого Ти Мене залишив?» 
Напередодні суботи? Мабуть, щоб Я відпочив. 
Але не сам чи себе залишає Він в ці хвилини. 
Погребальні пелени, плач Марії, плач Магдалини. 
Саван — повторення тих пелюшок, в яких лежав, 
безсловесний, в народження день, 
Бог-немовля під переливи колискових пісень, 
серед бидляти в убогім хліві. Сенсу нема в журбі. 
Не плач, мій Боже! Обіцяю — я оживу в Тобі. 

5. 

«Прагну!» — не оцту з жовчю в губці наприкінці життя. 
Не біда, що для Мене нема ніякого пиття — 
ні компоту з вишень із яблуком і полуницею, 
але життя швидше вічне, ніж те, що вилітає птицею. 
Як нирець, Я вирину з безодні свого небуття. 
З голови до ніг повитий полотном, відпочиваю Я 
на савані, де навіки відображена плоть Моя. 

6. 

«Сталося!» Закінчена — ні, не книга, а тільки глава. 
Зм’якло тіло, впала на груди в терновім вінці голова. 
Сюжет для ікони — таких ікон мільйони. 
У насильницької смерті свої закони. 
Смерть упевнена, що завжди права.
 Їй милі ридання сиріт і вдів стогони. 
Щоб воскреснути, мусить померти істота жива. 

7. 

«В руки твої, Отче, я передаю Мій дух!» 
Люди думають: життя і смерть — це вогонь, що навік потух, 
не помічаючи ні життя у смерті, ні смерті в житті. 
Тільки в казках — на тіло покропи живою водою, 
щоб побачити: смерть не є віковічною, не є бідою. 
Що надгробний камінь, по якому повзають слимаки, 
опівночі буде відвалений силою ангельської руки.

Борис Херсонський

Переглядів: 49


Разработка веб сайтов