«Сиджу сама. Роки перебираю»
* * *
Сиджу сама. Роки перебираю.
Розчулилась... аж сльози набігають.
Вологе листя за вікном кружляє...
Тінь ліхтаря лягла на огорожу...
Скажіть, ну чим віддячити я зможу
За все, у чому бачу руку Божу?
Чи ж можна вдячність донести словами
За мрії переплетені згадка́ми,
За вечори обсипані зірками,
За мамину журливу колисанку,
За силу снів солодких на світанку,
(За в горлі перехоплене: «Світланко!»).
За те, що не минула мене доля
Ні щастям ні здоров'ям, ані болем.
Що кожен день життя мене тесало:
Учило, перевчало, провіряло.
Що небо справедливе не карало
На місці за гріхи, безглузді вчинки.
За радості барвисті половинки.
За сторінки з мережками рядочків,
І за натхнення світлого струмочки...
За чоловіка, за синів, за дочку,
За те, що дожила уже до внуків,
І за родину... і за друзів руки...
За зустрічі, прощання і розлуки.
За світло церкви і за кожне свято?
Ти дав мені, мій Господи, багато!
Ну, що мені Тобі за це віддати?
Віночок слави у подяку — досить?
А совість ще чогось від серця просить...
Вже більше й більше неба між гілками.
Хрустить посохле листя під ногами.
У пізню осінь забрела дорога.
А я? В свій час я з чим прийду до Бога?
Світлана Касянчик
Переглядів: 177
