«В наших рідних краях вже вдягнулась у золото осінь»
* * *
В наших рідних краях вже вдягнулась у золото осінь,
І кружляє там листя під вишнями меланхолійно...
Спочивають поля у замріяності безголосій.
Павутина пливе невисома, прозора, граційна...
На моїй чужині́ ще колишуться віти зелені,
Ще не змило з них пилу спекотного довгого літа.
А під небом ясни́м до порепаних сто́вбурів кленів,
Горнуть стебла тендітні, по-літньому сонячні квіти.
В Україні давно відгриміли, відбли́скали зливи.
В Каліфорнії ми зачекались сезону з дощами.
Розглядаю життя через два дорогих об'єктиви —
І не бачу різниці великої, рідні, між нами.
Континенти, країни, далекі і близькі народи —
Розділяюча нас на культури та інше умовність.
Ми — єдина сім'я! І не просто частинка природи.
Скрупульозна робота. Вінець! Ми у Бога — коштовність!
Б'ється серце моє від розчулення в світлому ритмі,
Переповнена щастям і вдячністю кожна клітина.
Все «своє» розчиняє блаженство простої молитви:
«Я — Твоя, я — утворена Богом Великим людина!»
Ця маленька Земля у безмежному Всесвіті — диво!
Ще коли закладалось в основу наріжне каміння,
Вже співали «осанну» світа́нкові зорі щасливо,
Величали Творця за небачене досі творіння.
Бог мене вкорінив у прекрасних країнах планети,
В чарівному куточку Вселеної поміж зірками.
...Чую закид колючий: Вернись до реальності! Де ти?
Скільки зла біля нас! Скільки вбогості й горя між нами!
Я давно не сліпа. І давно — не наївне дівчатко.
Захлиналась слізьми і боялася збігу обставин...
У найдовших шляхів є свої самобутні поча́тки.
Нам до Щастя? Тоді, повертаймось до витоків Слави!
Той, хто всі кольори́ звів у синтезі білого світла,
Має наміри добрі для блага на кожну людину.
І якщо на фундаменті істини зводяться житла,
Не зламає їх шторм, нас в руїнах Творець не покине.
Та не думаймо тільки, що часу в запасі з лихвою —
Зеленіють садки, а чи вкраплена в золото просинь.
Я ще зовсім недавно, здається, була молодою.
А уже в часописі жовтнева сторіночка... Осінь...
При́йде скоро й сюди оксамитова, лагідна тиша,
І губитиме в травах скрипкові ключі золотаві,
На серпанку туманів ноктюрн листопадом напише —
Пряну музику ночі в зажурено-чистій октаві...
Віддзвенить і вона... Вкриє листям під кленами квіти.
Ну, а потім і листя розвіють вітри по дорозі...
Слава Богу за те, що ми вічності світлої діти.
Він останній рядок Сам допише за нас в епіло́зі...
І коли все мине, розгоряться і ру́нуть стихії,
Ще прекрасніший світ заіскриться у небі ново́му.
...А цікаво — там листя також восени золотіє?
Чи осіння краса подарована нам лиш на цьо́му?...
Світлана Касянчик
Переглядів: 39