Вилетіли з хати доньки та сини...
Вилетіли з хати доньки та сини.
В парі в’ють гніздечка власні помаленьку.
Та ніяк не звикну я до тишини.
Прабабусі кажуть: «Звикнеш потихеньку».
Ось заплющу очі: бачу малюків.
Бігають, стрибають по усіх кімнатах.
Затуляю вуха: чую сміх і спів.
А отямлюсь: тиха, спорожніла хата.
Якби повернути той прекрасний час,
Я б ним дорожила більше всіх достатків.
Кожен ранок, любі, цілувала б вас,
Кожну ніч шептала б: «Дорогі малятка».
На сумління тисне каменем вина.
В пам’яті кружляють, мов ворони, фрази:
«Діти, дайте спокій!», «Що за дивина?!»,
«Може, зробиш сам, не скиглячи й відразу?!»
На стіні годинник стогне: «Чик. Чик. Чик...»
Обріза секунди вперто від години.
Тут був черевичок, потім — черевик.
В нас росла сімейка, а тепер — родина.
Вилетіли з хати доньки та сини.
Власні в’ють гніздечка дружно, галасливо.
Вам колись звикати теж до тишини.
Тож цінуйте часом і живіть щасливо.
Світлана Касянчик
Переглядів: 370
