«Коли у Всесвіті ще не було людини»
* * *
Коли у Всесвіті ще не було людини,
Господь для неї вже красу творив:
Із зірочок дрібненьких скатертину
По всій небесній тверді застелив.
Вже промінь сонця в космосі сіяє,
Вже день новий з’явився на землі…
Коли творіння Боже споглядаю,
Творця прославити так хочеться мені!
За те, що Він володарем усього
Сказав людині бути дотепер.
Що за гріхи усіх нас до одного
Син Божий на хресті Голгофськім вмер.
І про Його святу любов безмірну
Усе творіння промовляє нам.
У Всесвіті нема людині рівних,
І ми усі Святого Духа храм.
Далекі зорі у гарячім оксамиті
Злились в одну гармонію світил.
Людське ж бо серце краще обігріте,
Ніж всі зірки, які Бог засвітив!
Та в когось серце — як глибокий кратер —
Пусте й самотнє, темне і німе…
Господь у ньому поселився б радо —
Прийми ж Його проміння золоте!
Засяй добром і щастям в цілім світі,
Хай від любові світиться земля!
Вінець творіння — це Господні діти,
Це доля сонячна моя й твоя.
Лариса Козинюк
Переглядів: 735
