Вівця, якої ніхто не шукав

Звичайний ранок незвичні роздуми плекав.
Ось білосніжні Вівці, сонце й трави,
Пастух, що «Боже серце» мав,
І простягались благодатні далі...
 
Джерела, повні найчистішої води,
Текли між пагорбів й долини.
Чужа Вівця наблизилась туди,
Не бачивши такої дивної картини...
 
Її помітивши, дали в жару води,
Являючи любов, незвичну ніжність;
І всі, що були, рани зажили —
І набула Вона тендітну свіжість.
 
Спинився час у ті щасливі дні —
Такої радості Вівця іще не знала,
Та залишалися два кроки до біди,
Яку лише душею відчувала...
 
Невже не можна пити тут води
І росами у травах утішатись?
Пастух, що з добротою вів сюди,
Так легко зможе з нею розлучатись?
 
Як віднайти дорогу вже назад?
Чи варто повертатись, щоб померти?
І не хотіла пити вже води,
І не могла у стаді залишитись.
 
Та розуміла, що повинна йти
В пустиню, бездоріжжя повертатись.
А навкруги цвіли такі сади!
Та не посміла навіть оглядатись.
 
Ніхто не бачив, як скотились дві сльози,
Що Пастуху подарувати захотіла.
Та, пам'ятаючи Його турботу й доброту,
Такий дарунок простягнути не посміла.
 
Стомилась у дорозі, хоч так мало відійшла,
А серце полонив нестерпним болем відчай.
Ось і Надія несміливо підійшла,
Та не могла утішить стомленої Вівці.
 
Лиш ніч, що пригорнула, як ніхто,
Й забулось все: і радість, і тривоги...
І снився сон — любові джерело,
Й Пастух, що вже в дорозі...
 
Та радості була проведена межа,
Що зупинила думку поспішати,
Він має лиш свою шукать Вівцю,
А не чужу, що може заблукати!...

Галина Леонович

Переглядів: 17


Разработка веб сайтов