Йосип

Він її покохав за цнотливість,
Чисту душу і погляд ясний.
Але раптом удар — чи ж можливо
Так було помилитися в ній?

Міркував, за яку ж то провину?
То ж, напевно, таки неспроста:
Палко мріяв про власного сина,
А натомість осміяним став.

Ледве стримував серця ридання.
Шепотів лиш одне: «Не прощу!
Вщент розбиті усі сподівання.
Хай іде собі геть — відпущу!»

Трохи втишився біль… Можна й спати —
В серці намір твердий. Але ось:
«Ти не бійся Марію прийняти», —
В сні до нього проказує хтось.

Кожне слово в душі карбувалось —
Він впізнав голос свого Ягве:
«Знай — від Мене усе оце сталось!
Мого ж Сина — Ісусом назвеш…»

Більше вже не шукав він провину.
Знав напевно — усе неспроста.
Мріяв бавити власного сина,
Але батьком Господнього став.

Добре в серці бажання плекати,
Але десь на перетині мрій
Буде вибір — і треба обрати
Божий намір здійснити чи свій.

Ольга Міцевська

Переглядів: 95


Разработка веб сайтов

Акція

Буря за вікном, а в серці тиша

Від серця людини до Бога півкроку

Віднині вже рахуємо десятками

Веселка на віях

Високий у думки політ

Вона вдивлялась в темні очі неба

Всміхнутись, доторкнутись, обімліти

Графік суєти

Два погляди

Для чого марно тратити слова

Дорогою з магазину

Зажурились думи. Журавлями...

Згрібаю з душі голіруч жар і попіл…

Йосип

Крізь втому буднів просіває день

Крила натхнення

Крок перемоги

Маскарад ілюзорності

Мелодії часу

Ми створили уявне небо

Миті одвічного

Мить каяття

На перехресті доль людських скалічених

Напишу

Народилось життя. Заясніли рожеві світанки

Нестримно дні плинуть в роки

Осоння віри

Ото, незабаром приходжу!

Петро

Плекало серце мрії осяйні

Половіють жита...

Поцілунок вічності

Різнобарв'я долі

Силуети вічності

Слова із серця рвуться у політ

Слова, слова… Як мало їх у мові

Сонет коханому

Тишу шукаю — омріяну втіху

Торкнусь

Туга воскової сльози

У трепеті замріяної тиші

Усмішка Бога

Хай буде воля Твоя!

Храм

Я не стримаю сльози, бо стане каменем

Як мати…