Петро
А він чекав борні, чудес і сили…
Вже й меч припас: «Не здамся просто так.
Я вистою, хоч всі би спокусились!
Віддам я навіть душу за Христа!»
Слова ці твердо в серці карбувались —
В них щирий намір, мрія запальна.
Не може ж закінчитися провалом
Життя Учителя — за це його війна.
Але коли над Гетсиманським садом
Борня велася: «Боже, пронеси…»,
Він мирно спав. А в мить ту вічний задум
Вершив Своїм смиренням Божий Син.
Не звав на поміч ангелів загони —
Один лиш додавав Христу снаги.
Петрові ж виділись у сні мільйони
Повергнутих Господніх ворогів.
«Вставайте — ось наблизився мій зрадник!» —
Схопився. Рукоятка у руці.
Зирк на Христа — який Він безпорадний…
Клинок сяйнув — вже взята перша ціль!
«Не з тим мечем вступаєш ти у битву, —
Слова різнули душу, наче сталь, —
Я переміг — моя війна в молитві…»
Пильніше придивився до Христа.
«Чи ж справді той Він, що спасе народ свій?
Невже не Він — надія праотців?
На смерть іти невинному — юродство!
Для чого ж стільки праці, стільки слів?..»
…Ми часто теж готові воювати
За «Божу» істину на розсуд свій.
Аж до відречення розчаруватись,
Коли за нами Бог не піде в бій.
Та стріне нас Господь в Тиверіаді…
Й тоді складемо іспит на любов,
Коли свій меч залишимо позаду,
А в бій підемо в силі молитов.
Ольга Міцевська
Переглядів: 497
