«Коли храм руйнували...»

*   *   *

Коли храм руйнували 
нащадки жорстокого Ірода,
Всемогутній Господь
на вівтар подивився лише,
Дорікати не став
На хрещеному люду, ні виродку —
Тінь хреста підібрав
і пішов степовим споришем.
А коли богоборці,
Самі розвалившись від старості,
Попросили у Бога,
щоб давні гріхи відпустив,
То Господь посміхнувсь і простив
не за строками давності:
Бо іще на Голгофі
усіх нерозумних простив.
І селяни пішли
на вершину порожнього пагорба,
Щоб прокласти дорогу
до храму… або до села.
І до сьомого поту
у муках робили опалубку,
Щоб міцніша за неї 
лиш віра у Бога була.
Повернувся Господь,
розпізнавши дзвіницю за голосом.
Білий голуб летів 
і пишався небесним родством.
Храм стояв — наче Бог із людьми 
на свята поздоровкався,
Про розп’яття своє 
нагадавши високим хрестом.

Анатолій Марущак

Переглядів: 27


Разработка веб сайтов