Божок
А він стоїть — старезний благодійник,
Музейну тишу полюбив давно.
Когось, здається, кличе безнадійно
Через мале прочинене вікно.
Десь там, в лісах, де небо сяє німбом,
Дивився він, бувало, до пори,
Як дивовижно боязко дуліби
Несли йому незлічені дари.
Несли вівцю, то оленя, то шкіру,
Пахучий мед у чашах золотих.
Несли усе, бо мали в серці віру,
Що він невпинно молиться за них.
І кров йому підносили гарячу,
Торкались нею рота, як вогнем.
Бо думали: божок за все віддячить
І завжди їхні помисли збагне.
А що ж він міг насправді, весь фальшивий,
З душею дерев’яною в собі?..
І так стоїть. Йому віки лишили
Свої думки і невигойний біль.
Дивлюсь в лице. Взялися мохом очі.
Уже ніхто не молиться. Стоїть…
Та все ж здалось, що знову крові хоче,
І губи він облизує свої.
Сергій Рачинець
Переглядів: 154
