«Чомусь у житті трапляються трагедії»
* * *
Чомусь у житті трапляються трагедії.
Хтось помирає у 18.
А хтось ніби й не живе.
Бо не вміє.
Бо лише витрачає дні, так і не почавши жити насправді.
Хочеться спитати Бога, як воно все вгорі вирішується.
Чому нині прощаємося зі студентом, якому 18 і він був повним життя, планів і мрій?
І за ним плачуть ще не одна сотня тих, хто раптом зрозумів, що смерть не дивиться у паспорт.
Але десь приблизно знаю відповідь: не роки визначають цінність життя.
Визначає те, чи живу, чи просто трачу дні.
Чи несу щось добре, чи лише використовую?
Чи я вмію любити, чи лише чекаю любові?
Чи бачу інших, чи чекаю, аби лише мене помітили.
І ще тисяча подібних запитань.
Бо в житті так багато людськості, а так мало людяності.
Хочу жити так, аби ні про що не доводилося жаліти.
Ні за зроблене.
Ні за незроблене.
Хочеться прожити життя до дна.
До дна радості, любові і справжності.
Живіть.
Бо смерть не дивиться у паспорт.
Антонія Зоряна Шелепило
Переглядів: 252
