«Говорила душа — я почути не вміла»
* * *
Говорила душа — я почути не вміла.
А вона говорила ледь чутно, несміло.
Піднімала мій погляд із долу до неба.
Як могла, привертала увагу до себе.
Я по світу ішла, заклопотана справами,
а вона шепотіла весняними травами.
А вона ледь торкалась промінчиком світла,
першим проліском в полі для мене розквітла.
І для мене під ноги снігами лягала.
Як могла, говорила, як уміла, як знала.
Серед гамірних вулиць, де безладдя багато,
я її не почула, — сама винувата.
Тетяна Свірська
Переглядів: 556