Монолог

I

Я не сніг у непроглядну дниноньку,
Не мороз, що душі холодить,
Я голублю променем калиноньку,
Щоби словом далеч запалить.

Я зливаюсь з осяйними ріками
І цілую рідні береги.
Я своє життя, терпінням виткане,
Вам несу у полум’ї снаги.

Я не попіл на останніх згарищах,
Не безвихідь в прірві порожнеч.
Проливаю світло понад хмарами
І благаю, щоб спинився смерч.

Я не стогін, не струна обірвана,
Не минуще між камінних стін,
Не піщина, згублена зневірою, 
Не самотня у зажурі тінь.

Я – людина, що іде по світові
І щомиті Бога прославля.
Я скресаю на вустах молитвою,
Щоби чули небо і земля.

Доки моє серце буде битися –
Не мине у слові боротьба.
Сумові не зможу я скоритися,
Кожен крок мій – за народ мольба.

II

Скільки ще Господь мені відміряв –
Про таке не стану я гадать, –
Бо люблю, надіюся і вірю,
Щоб прийдешній день не зруйнувать.

Серед тих, хто дні мої продовжив
І одвів знемогу і журбу,
Буду я повік зі Словом Божим
Промовляти до небес мольбу.

Це так просто – для усіх ясніти,
Це так легко – лиш добром палать,
І над неповторним пломеніти,
І любов сторицею вертать.

Як там далі?
Що мені судилось?
Не питаю – про святе пишу.
Тільки б сонце жити не втомилось
На планеті, по якій ходжу.

Тільки б друзі поруч залишались,
Тільки б ранок вічність пробудив.
Небагато треба –
Дуже мало
Для людини, що Господь створив.

Юрій Тітов


Разработка веб сайтов