Каяття розбійника
Він каявся, та вже не було ради,
Бо жаль життя назад не поверта.
І суддям не забракло тої правди,
Яка його прибила до хреста.
Він смуток виливав сльозами болю,
Приймаючи спокуту від цвяхів.
І кров чужу із рук своєю кров’ю,
В останній день пролитою, відмив.
Йому аби лиш довго не конати,
Не видіти, коли зійде зоря...
За що йому таке, що розіп'ятий
Праворуч від юдейського Царя?
А знизу — гамір, глузування, крики,
Що точать душу гірше від іржі.
«Ну, Божий Сину, владний та великий!
Оце тепер нам чудо покажи!»
Ліворуч розіп’ятий теж глумився,
Неначе ще не вистраждав сповна.
Відрік: «Побійся Бога. Ми злочинці!
Ми грішники! Яка ж Його вина?
Згадай про мене у Своєму Царстві!»
Й було йому обіцяне життя.
Бо Брама Неба не прийма зухвальців.
А ключ один від неї — каяття.
Ольга Ткач
Переглядів: 6
