«Яке ж то щастя, коли весна»
* * *
Яке ж то щастя, коли весна
Дзвінка, запашна, яскрава!
Коли ще спина ані сідла,
Ані тягаря не знала,
Не знали ноги іще доріг
і лайки не чули вуха.
Коли ще добрі усі до всіх
І кожен тобі за друга.
Прийшли чужі, повели у даль,
де сонце, либонь, ночує.
На крик позаду — «Тобі шкода?
Господь його потребує!»
Біг день новий на ногах стеблин
За обрій у вись блакитну.
Юрба людей, а між ними — Він,
З ким поруч і сонце блідне.
Величне місто, старе, як світ,
для них відчинило брами,
І віття пальмове до воріт
Стелилося під ногами.
Лунали крики і співи тих,
Що вийшли Його вітати.
А Він, здавалось, не бачив їх.
Він їхав, немов на страту.
Тривогу й втому свою стеріг,
Сховавши, немов у мушлю.
І тільки Він приголубить міг,
Торкнувши рукою душу.
Мовчало небо, цвіла земля,
І в будень вела дорога.
Та чулось царським конем осля,
Везучи на спині Бога.
Ольга Ткач
Переглядів: 109
