Я повинен ще трошки пожити
Дитяча лікарня. Онкологічне відділення. Палата для тих, кому жити залишилося недовго. Літня, за шістдесят, санітарка зустрілася поглядом з хлопчиком, який лежав на ліжку.
«Я повинен ще трошки пожити.
До неділі. Тьоть Лєна, можна?»
Вся здригнулася. Що говорити?
А він дивиться пильно, тривожно...
Ще дитина, а в погляді стільки:
Біль, приреченість й трішки надії.
До неділі дожити б тільки!
А життя в ньому ледь жевріє.
«Мій хороший», — і сльози ковтає.
Починають руки тремтіти.
Ну хіба до такого звикають?
Ні! Бо діти повинні жити.
«Ти живи, о моя дитино!»
«Мені б тільки ще до неділі…
Привітати маму повинен…»
І кладе рученята білі.
В них — останнє, що може дати
Своїй сплаканій з горя мамі.
"»Тьотю Лєн, ще не можу вмирати.
Я зробив це своїми руками».
Саморобка з картону. Мій Боже!
Як же мамі усе пережити?
Цей дарунок від сина не зможе
Чимось кращим ніхто замінити.
* * *
Онкологія. Страшне слово.
Грань між смертю й життям уже стерта.
І щоразу вона знову й знову
Обирає собі нові жертви.
Серед них і дорослі, і діти.
Мов приречені кимось до страти.
Місяць, тиждень чи день іще жити.
Так виходять з цієї палати.
Їм вже більше нічого не треба.
Залишились обірвані мрії,
І змінилися враз всі потреби.
Кожну мить цінувати вже вміють.
Двадцять перше століття. Рясніє
Світ новинками і відкриттями.
Але скільки людей без надії,
І від горя сивіють мами.
Дорожімо життям. Нехай будуть
Усі миті, даровані Богом,
Нами з вдячністю прийняті, люди!
Так багато нам дано від Нього.
І коли навіть все те, що маєм,
Нас вже чимось не задовільняє,
І коли на життя нарікаєм,
Нехай кожен в той час пригадає,
Що є ті поряд нас, для кого,
Аби жити, всміхатись, любити,
Більш не шкода в цім світі нічого.
Тож учімось життям дорожити!
* * *
А той хлопчик ще жив, і маму
Привітав подарунком щирим,
Що зробив своїми руками…
Через тиждень помер… Щасливим.
Юлія Тонего
Переглядів: 475
