Вінець творіння
Зоряне небо чорним оксамитом
повисло над безоднею.
І воно було безмежним.
Неосяжним у величі.
Незмінним у часі.
Неперевершеним у вінку слави Творця.
Він, геніальний Архітектор,
вже міг би зупинитися на цьому.
Велич Всесвіту, сяйво мільярдів зірок
стали б навіки урочистим гімном
космічному Скульптору.
Але Він не залишився повністю задоволеним.
Він бажав чогось більшого...
Море лагідно і грайливо горнулося до берега.
Тихі акорди глибинної симфонії
котилися хвилями на пісок.
Губилися поміж камінням.
Море співало пісню вдячності Тому,
Хто своїм творчим дотиком змусив
його шуміти прибоєм,
гратися маленьким камінчиком на березі.
Але Автор пісні думав уже про інше.
Він думав про білосніжні пелюстки
жовтоокої ромашки.
Про сором’язливий рум’янець троянди.
Він подумки зупинявся
біля пахучої китиці бузку.
Обережно відгортав грудки
снігу від весняної тендітності проліска.
Великий Художник узяв жменю веселки —
і розсипав її по зелених лугах,
стиглих житах, тінистих дібровах.
Він стояв і милувався.
І — перегорнув нову сторінку Історії.
Історії, в якій не вистачало чогось головного.
І ось серед розсипаних у травах шматочків веселки
сонячними зайчиками заметушилися великі,
малі і зовсім маленькі живі клубочки.
Життєдатель пошепки,
щоб не сполохати красу, промовив:
«Летіть! Співайте! Славте!»
Гаї тьохнули солов’ями,
поля розсипалися жайворонками,
трави перегукнулися перепілками.
Земне життя співало славу Життю Небесному.
Але Творець не зупинився,
щоб дослухати пісню слави.
Він творив...
Він творив,
ні — народжував вінець свого творива.
Народжував власним життям.
Власним болем.
Власним серцем.
Виліплював з глини,
Себе та неба Свій останній шедевр.
Народжений був прекрасним.
Бездоганним.
Чистим, як ранкова сльоза Едему.
Але йому також чогось не вистачало.
І тоді Батько вийняв з грудей Своїх те,
що було Його сутністю.
Чого не мало жодне творіння.
Навіть ангели.
І обережно вклав у груди Земного Жителя.
Він дав йому ВОЛЮ.
Батько знав ціну цього.
Знав, скільки це принесе Йому болю.
Він бачив руку,
простягнуту до забороненого дерева.
Бачив піт на чолі землянина.
Бачив першу пролиту кров.
І — останню.
Свою Кров,
пролиту за нього, неслухняного сина.
Але Він все-таки благословив його на життя.
«Господи! Невже серед всієї величі космосу,
гір та океанів,
троянд та солов’їв Ти не знайшов нічого,
що могло б Тебе вічно та достойно славити,
а вибрав Людину —
здатну зраджувати і забувати,
не слухатися і приносити Тобі біль?!»
І тоді на фоні цієї величі та краси
постало Череповище.
Там поміж небом та землею висів Він.
Внизу лежав шеол.
Розбитий та переможений.
В ньому корчилася смерть з вирваним жалом.
А на Череповищі,
біля підніжжя скривавленого хреста
стояли мільйони.
Їхні погляди були спрямовані на Того,
Хто страждав за них.
Але найбільше вражали їхні очі.
В них було те,
заради чого Творець почав творити,
заради чого прирік Себе на муки та страждання.
В їхніх очах було почуття,
яке мав тільки Він, Від Віку Сущий:
«Господи! Хвалити і славити Тебе може все.
Але тільки Людина здатна тебе
ЛЮБИТИ!»
Юрій Вавринюк
Персональний сайт Юрія Вавринюка
Переглядів: 922
