Завіса
«...I завiса у храмi роздерлася надвоє — від верху аж додолу...»
Матвiя 27:51
Спотикаючись, йшли iз раю,
Вже без слiз, у тупому безсиллi.
Їх чекають роки вiдчаю
I кривавiї рани — в душi й на тiлi.
А позаду Едем лишали
I палаючий меч Господнiй.
На минуле завiса впала,
Мов розверзлась страшна безодня.
I пiшли прабатьки по свiту,
Вiддаляючись далi вiд Бога.
Залишилась повiк закрита
У присутнiсть Творця дорога.
Але протягом сотень рокiв
Бог Свiй погляд на землю правив:
Говорили уста пророкiв
Про святi й досконалi справи.
Вiдкривався у храмi пишнiм
Серед тисячi жертв невинних.
I тремтiв перед Ним, Всевишнiм,
Весь народ за свої провини.
Але все ж червонiла кровно
I колола гострiше списа,
Немов свiдок колюче й безмовно
Мiж людиною й Богом завiса.
Пломенiла, як символ втрати
Спiлкування з великим Богом.
I нiщо не могло з’єднати
Перекриту колись дорогу.
I висiла б вона довiку
Пiд суворим склепiнням храму.
Та здригнулась земля вiд крику:
«Вiдпусти, вiдпусти Вараву!»
...Над Голгофою нiч ридала,
Хижа тiнь вiд завiси гусла.
Там Любов на хрестi вмирала,
Оживляючи всохле русло.
Але з неба дивились очi
З тихим болем:
«Так треба, Сину».
Й тяжкий стогiн:
«Звершилось, Отче!»
Навпiл розiрвав тканину.
Простягнувши пробитi руки,
Перший крок Бог робив iз неба,
Щоб планету, зчорнiлу в муках,
Як дитя, пригорнуть до Себе.
I завiса в пилу лежала
Непотрiбною купою шмаття...
А Отцiвська любов пiднiмала,
Як примирення, символ розп’яття.
Юрій Вавринюк
Переглядів: 1117
