Поклик вічності

Пил віків осіда на обвітрені скроні,
Біль років на душі борозну залиша…
І чомусь мимоволі до неба долоні
У нечутній молитві підносить душа.

Чом так вабить її голубіні ніжно-чиста,
Неосяжна жадана тремтлива глибінь,
І яса, золотава яса промениста,
І безкраїх просторів німа далечінь?

Що шука вона там, в споконвічній блакиті,
Серед шепоту нам недосяжних орбіт?
Чом свій погляд туди підіймає щомиті
Коли сковує душу безвиході лід?

Чи ж не тому, що десь за незримою гранню
Є Першопочаток людського життя,
Є Творець — то для Нього слова полум’яні
Родить наша душа, плачучи, мов дитя…

Тарас Вихованець

Переглядів: 6


Разработка веб сайтов