Юда

В саду поволі мовкли голоси.
Хто — до Кайяфи, хто — деінде плівся…
Нічна волога краплями роси
Лягала в пил. Утомлено підвівся,

Узяв торбину й вирушив у ніч
Лише йому відомими стежками…
Світили зорі. Голосом сторіч
Кричала тиша. Кожний німий камінь

Кричав про зраду… й кидався до ніг.
Спіткнувся Юда. Забряжчали срібні…
Озвалися собаки вдалині
І змовкли. А на безконечно дрібні

Шматочки розривалась почуття…
І сам він танув, мовби хмари диму.
«Не винен Він!.. » — безпомічно простяг
Долоні Юда… Над Єрусалимом

Здіймався обрій променем зорі
І день творився напродуч погідним.
Та не для всіх. У храмовім дворі
З’явивсь прочанин. Погляд непривітний,

Лице — як тінь. Ступивши на поріг,
Дістав ті тридцять, гаманець зашиті,
Жбурнув первосвященикам до ніг
І вийшов геть. Назавжди. З цього світу…

Тарас Вихованець


Разработка веб сайтов