Баляда про фіґове дерево

«Я — біблійне фіґове дерево,
Що не вродило плодів.
Не гойдаю на своїм тілі
М'якости листя, як інші,
Не опірююсь цвітом;
Оберігаю своїм гіллям:
Довгими пальцями, довгим волоссям,
Якесь молоде гніздо
І грію чужих пташат.
Часом манна мене покриває:
Здається, що це — пелюстки.
Ірійні кличуть ключі:
— Ти ростеш на пустелі,
Стелиш коротку тінь
І не знаєш, для кого.
Ти самотнє, — кличуть ключі,
Але вони не впізнали
Вихра пустелі, що здатний
Здійняти поверх піску,
Сараною затьмарити сонце,
Обернути тотемом з оніксу.
Вітер говорить зо мною,
Хусткою мені розгортає
Вісті з далеких кінців.
Є й подрожні хмари зі світу:
Небо висить повне кадильниць!
Є дощі, що підмивають коріння,
Щоб повалити мене. Такий їм наказ,
Бо я — те біблійіне дерево,
Що не вродило плодів».

Так говорило фіґове дерево.
Чумацький Шлях простирадлом
Висів на його гілках.
Перед іконостасом сузір
Воно приклякло в дожиданні
Святого кострища,
В якому мало згоріти.

І в рані серця, болючій від ласки,
Зачався його перший плід.

Віра Вовк


Разработка веб сайтов