«Душа моя ще юна, як колись»
* * *
Душа моя ще юна, як колись,
Хоч за плечима невблаганні роки,
Все ще літає в позахмарну вись,
Та відчуває вічності вже кроки.
Сприймає світ не в сяєві чудес,
А бачить все сердечними очима:
Їй Бог дає прозріння із небес,
Щоб пізнавати суть речей незриму.
Помітити не те, що, мов роса,
Умить із першим променем зникає,
Відкрита їй нев’януча краса
Того, що з разом з нами не вмирає.
Усі ми, наче квіти на землі,
Буяємо недовго пишним цвітом,
І гаснемо, мов свічі у імлі.
Що після себе зможем залишити?
Якщо пізнали Божу ми Любов,
То проростемо із її насіння,
У ній колись воскреснемо ми знов,
Щоби ніколи вже не знати тління.
Хоч і зів’яне весен моїх цвіт,
Життя земне, як в небі птах, пролине,
Моє нетлінне «Я» прийде у новий світ,
Безсмертне «Ти» у вічності зустріне.
Лідія Вудвуд
Переглядів: 394
