Щастя сподіватись
...Десь колись у невеличкому поліському селі Набруска, оточеному мальовничими лісами, народилася дівчинка Галинка. Знав Господь, скільки випробувань випаде на її долю, і тому дав їй невимовний дар — щастя сподіватись. А ще, як писала відома поетеса, «талан до віршів, не позичений, а власний».
Вона давно мріяла про зустріч з кимсь з працівників редакції нашого журналу, а ми шукали можливості зустрітися з нею. І ось нарешті ця зустріч відбулася. Вона впевнено під’їхала до нашого автомобіля своєю білосніжною «Таврією», щиро привітала нас і супроводила до своєї затишної сільської оселі.
Звуть нашу героїню Галина Леонович. Ця усміхнена дівчина одразу ж привертає увагу своєю відкритістю, щирістю й життєрадісністю, хоча в житті їй довелося пережити немало болю. Народилася Галина 22 червня 1966 року. Коли дівчинці було 9 місяців, їй поставили рідкісний діагноз «вроджена ламкість кісток» і сказали, що ця хвороба невиліковна. Кожен рух загрожував переломом, тому дівчинка мало рухалася. Все її дитинство минало в стінах батьківської оселі, куди навідувалися вчителі, щоб дати дівчинці хоч елементарні знання. Та допитливому розуму цього було замало. Вона багато читала, самотужки вчилася ліпити і малювати. І люди дивувалися її неймовірним здібностям. А Галя десь глибоко у серці плекала мрію одного чудового дня зрештою вийти до людей і відкрити своє серце тим, хто її зрозуміє. Саме тому, напевно, почала писати вірші. На питання, коли саме був написаний перший вірш, відповідає, що не пам’ятає. Пам’ятає лишень, що тоді й не знала, де і які розділові знаки ставити. Просто читала вірші поетів, які їй подобалися, а потім дивилася, перед яким словами ставиться кома, де крапка, тире чи знак оклику. Бракувало вмінь, знань, але думки, котрі переповняли її серце, виливалися на аркуші паперу все новими й новими поетичним рядками. Її перші вірші були надруковані у 1987 році, і з того часу з’являлися на сторінках не лише районних, але й обласних та республіканських видань.
Перші кроки
Однієї ночі, коли від нестерпного болю Галя не могла заснути, і тоді вперше у сльозах звернулася до Господа: «Боже, якщо Ти є і чуєш мене, зроби так, щоб у мене не було переломів. Більшого щастя не прошу у Тебе!» Відтоді минуло небагато часу, і всі помітили, що кістки почали зміцнитися і вже ламалися набагато рідше. Це було перше явлення Господа в житті Галини, яке вона зрозуміла. З того часу дівчина почала все частіше замислюватися над тим, що стається з людьми потім, після того, як закінчується їхнє земне життя? Тоді ж почала розуміти, що й здорові люди не почуваються щасливими, хоча раніше вважала, що бути здоровим фізично — означає бути щасливим. Що ж таке щастя? Це питання дедалі частіше поставало в її розумі, і ніхто з друзів, котрі оточували дівчину, не міг їй відповісти на нього.
І ось нарешті справжнє щастя освітило Галине життя. Хтось із знайомих приніс газетну замітку про науково-дослідний інститут, де лікували людей зі схожим діагнозом. Відповідь на лист не забарилася — професор з Києва погодився оглянути та прооперувати дівчину. Тоді їй мало вірилося в те, що підніметься на ноги, але неймовірно тішило те, що матиме змогу зустрітися і поспілкуватися з людьми, яких спіткало таке ж нещастя. Операції пройшли успішно. І у 19 років дівчина зробила свої перші в житті кроки. Правда, ходила, та й досі ходить, з милицями, але — сама!
Свої перші несміливі кроки робила й Галина душа, яка так шукала Бога.
Коли вдруге дівчина поїхала в інститут, то взяла з собою Євангелію від Івана. Вона намагалася читати її, але нічого не розуміла. Цю книгу на її тумбочці побачив масажист і попросив почитати. Наступного ранку він повернув її і запитав, чи не могла б дівчина дістати таку ж для нього. Галя була здивована, що молодий інтелігентний чоловік цікавиться релігією, яка на той час ще була офіційно забороненою. Через деякий час Галі принесли додому Біблію і сказали, що вона коштує 25 карбованців (це була досить значна на той час сума). Дівчина знала, що масажист готовий заплатити за неї будь-які гроші, тому придбала П. Та коли упаковувала бандероль, то розгорнула книгу і на титульному аркуші прочитала: «Подарунок. Не для продажу!» — і вирішила подарувати цю книгу. Того дня вона вперше свідомо і щиро молилася Господу, Який вже одного разу явив Свою милість в її житті, щоб він зберіг цю книгу і вона дійшла до адресата. «Тої ночі Господь показав мені дивний сон, — розповідає Галина. — Я бачила схід сонця, багато світла, яке воно випромінювало. Радість, яку я пережила уві сні, супроводжувала мене кілька днів. Після того в мене з’явилося сильне бажання читати Біблію. І хоча мало що з неї розуміла, та почуття дивної радості і благоговіння, які сповняли мене під час читання, були мені дужо приємними».
Згодом у дівчини виникло бажання зустрітися з людьми, які читають Біблію. Коли слухала проповіді, все сприймала по-дитячому довірливо: скоро прийде Ісус, і хто не готовий до зустрічі з Ним, хто не полюбив Його і не оцінив Його жертви, не буде спасенний; хто посоромиться визнати Його перед людьми своїм Господом і Спасителем, той буде посоромлений тоді, коли Він прийде. О. вона була готова прийняти Його, не соромлячись нікого! Тому коли проповідник закликав до молитви покаяння, мала велике бажання вийти, але... милиці залишилися в автомобілі. «Я розгубилася, як бути? — згадує ту хвилюючу мить. — І втішна думка прийшла до мене: «Коли Господь прийде на землю. Він не залишить мене, адже Він бачить бажання мого серця!»
Відтоді Галя почала молитися: «Господи, пошли Свого ангела, хай він скаже цим людям, щоб вони ще приїхали, бо я хочу віддати своє життя Ісусу!» Минуло кілька днів. Знову в селі проводилося служіння. Вона підійшла до вже знайомого проповідника і запитала: «Бог посилав до вас ангела? Я просила про це у молитві». Він лише посміхнувся. А вона того вечора віддала своє життя в руки Ісуса і отримала нарешті повноту того щастя, якого прагнула її душа протягом двадцяти трьох важких років.
«Мої діти, мої янголята»
Так Галина називає людей, свідчити яким покликав її Господь. Це люди, які мають різні фізичні вади, але водночас наділені безсмертною душею, котра шукає сенсу життя. «Після покаяння я дуже хотіла щось робити для Бога. Молоді в нашій церкві не було, але я поспішала до стареньких сестер. щоб розділити ту радість, якою мене переповняв Бог. — Пригадує Галя. — Намагалася навіть недільну школу при церкві організувати. Спочатку приходило п’ятеро дітей, але згодом залишилося тільки двоє. Я не могла зібрати постійної групи, і з часом зрозуміла, що це не моє. Я запитувала Господа: «Чим можу Тобі послужити?» І через деякий час Бог відповів мені. Це була зустріч. Якось, гостюючи у сестри в Кузнецовську, біля під’їзду познайомилася з інвалідом. У ході розмови дізналася, що він сирота, живе сам. Тоді я подумала: скільки ж таких людей, які не знають Божої любові, не мають надії і не розуміють. що життя таке коротке і біль душі та тіла — тимчасовий. А потім — вічність! Хто розповість їм правду про це? Важко інваліду сприйняти слова про Божу любов і турботу з вуст здорової людини. А от коли вони чують про це від людей подібної долі, яка щаслива у надії, то краще приймуть і повірять». З того часу серце дівчини загорілося бажанням знаходити таких людей і розповідати їм про живого Бога, про щастя, яке Він дарує, і молитися за них. А ще вона була готова до головного — вислухати кожного, бо не з чиїхось слів, а з власного досвіду знала, наскільки ці люди прагнуть спілкування і розуміння. Не раз бо біль і неміч її тіла перепліталася зі ще болючішим стражданням душі.
Галя почала шукати адреси та телефони таких людей. І ось перші хвилюючі зустрічі, після яких від щастя вона не могла заснути! Люди, котрі вже втратили останню надію, на очах починали воскресати, навертатися до Господа, Який дарував їм істинне щастя. Але тільки Галі і Господу відомо скільки сліз було пролито за кожну таку душу, скільки молитов, постів, розмов і наставлянь.
Дуже важко було Галі добиратися до людей, служити яким вона була покликана, адже живуть вони і в Маневицькому, і в сусідньому Камінь-Каширському, і в інших районах. Та Бог прихилив серце одного знайомого брата, який часто служив в поїздках автомобілем. Нерідко дівчина їздила й автобусом. «Колись мені прийшло бажання відвідати одного інваліда, котрий вже давно запрошував до себе, — згадує дівчина особливий випадок свого життя. — Але чим їхати? Чую голос у серці: «Виходь на дорогу. Я пошлю транспорт!» Моє село віддалене і рідко до нього можна доїхати попутним транспортом. Але я вийшла. Їде автомобіль і біля мене зупиняється. Виявилось, що люди помилися і не туди повернули. Питають, як їм проїхати, і називають саме те село, в яке мені потрібно. О, дивний Господь, він турбується про нас!»
Нині Галина багато часу виділяє телефонними розмовам. Вислуховує, радить, підбадьорює, наставляє. Бо ж безмірно дорогими для Господа, як і для неї самої, є її діти, її янголята.
Про білосніжного «коня»
Довго Галя мріяла про власний автомобіль, який так був потрібен їй для праці, але ніяк не могла отримати ведійського посвідчення через низький зріст (127 см. тоді як передбачено 140). Та коли одного разу вона зробила ще одну спробу отримати це посвідчення, і лікарі, котрі давали заключення, забули запитати в неї про зріст і підписали необхідні документи, то постала інша проблема — не було людини, яка б навчила дівчину керувати автомобілем. Відповідні держслужби погодилися прийняти в неї екзамен, якщо дівчина навчиться водити самотужки. І тут їй на допомогу прийшов один брат, який навчив Галю водити автомобіль. Згодом вона отримала змогу придбати машину. Ось як розповідає про це Галя: «Я просила Господа у молитві, щоб підтвердив, що саме Він дає мені цей автомобіль, кажучи: «Якщо це від Тебе, то хай ця машина буде білого кольору». Одного разу в оголошенні побачила, що продається «Таврія» з ручним керуванням, але по телефону забула спитати, якого кольору. Приїхала за адресою і просто завмерла, коли побачила, як з гаража виїжджає білосніжна «Таврія». І ось уже два роки звершую працю серед інвалідів, використовуючи Божий подарунок — свого білосніжного коня. Вже наїздила понад 30 тис. кілометрів».
Мовою її душі
«У мене часто запитують, чому мої вірші сумні, хоча насправді я життєрадісна, — ділиться своїми думками Галина. — Напевно, саме такі почуття сповнювали моє серце в той час. Тепер же я відчуваю якесь піднесення, тому багато пишу про радість».
Перша поетична збірка Галини Леонович «Мовою душі» вийшла у світ у 2006 році, а через рік з’явилася друга збірка «Щастя сподіватись». Нині Галина готує третю поетичну збірку і, як кожен, хто щось пише, хвилюється, що її не зрозуміють. «Я в кожне слово вкладаю зміст, глибокі почуття, але часто натикаюся на нерозуміння. Я не пишу про будь-що, аби лише заримувати. Коли я пишу чи то вірші, чи картини, намагаюся показати щось особливе, щось, що вразило мене», — розповідає вона і, простягнувши мені зошит з написаними від руки рядочками, виходить з кімнати. Знаю, хвилюється. Сама не раз переживала подібне. Вчитуюся в її поетичні рядки, вдивляюся в картини, написані нею (вони прикрашають стіни дому), згадую очі, які випромінюють любов, коли вона говорить про своїх «янголят», і думаю: а чи багато фізично здорових людей нині живуть таким повнокровним життям? Напевно, ні. бо ж не кожному дано пізнати істинне щастя — щастя сподіватись.
P.S. Повертаємося додому. З динаміка звучить християнська пісня про те, що часто життя ми вимірюємо годинником і нам ніколи глянути навіть на зорі. Але ця пісня не про неї. Вона життя вимірює зорями. Тими, що сяють у вітах її по-дитячому щирої, але неймовірно глибокої душі.
Ольга МІЦЕВСЬКА
Набруска-Луцьк
