Адам. Дорогою одинокості
Яке холодне, дивне щось, страшне
вп’ялося в похололі груди...
Куди воно, куди мене жене
з Едему, у здивоване нікуди?
Оце нове і млосне почуття…
Не знаю, що воно і звідки…
Але думки щемливо вже болять
воланням зірваної квітки.
І злі вітри в лице уже січуть,
прийдешнє корчить, як дитя, гримаси.
В майбутньому це спогадом назвуть,
осколком сивого прачасу.
Позаду — рай, попереду — зима.
Позаду — Батьківські розмови...
Попереду — холодна та німа
Примара змієвої змови.
Кому нести сльозу мою та сміх?
Із ким тепер погомоніти?
Якби ж я міг, якби я тільки міг
той плід —
назад —
на гілку почепити!
Тепер бреду навпомацки, як кріт,
І ніби вдвох — і ніби поодинці.
Ще не орав — а вже на лобі піт,
і жменя спогадів в торбинці...
Такі холодні і такі чужі
шовкові трави полонини:
ще вчора ніжні, колять, як ножі,
болючим лезом самотини.
Чужа дорога стелиться до ніг,
Її сліпа невідворотність...
Й найбільш страшною карою за гріх
стає ота німа самотність.
Юрій Вавринюк
Переглядів: 1585
