Давид
Військо
— Ти що тут, Давиде, робиш? Чого ти сюди прийшов?
Тут місце для тих, хто воїн від тім'я до підошов.
Оце — наші шрами, хлопче, оце — ще живі рубці,
У кожного з нас гримаса ненависті на лиці.
А ти — подивись на себе — солодкий дзвінкий співець...
Ти що тут забув, Давиде? Іди до своїх овець.
— Я тут за наказом батька. Прийшов до своїх братів.
Ніколи не був у війську, у битвах — і поготів.
А шрами мої — від кігтів, від ікл, що пороли плоть —
Не варті людського ока, їх знає лише Господь.
Та слово моє правдиве, зійти мені нанівець:
Ніхто не лишався жити, зайнявши моїх овець!
Брати
— Ми знаєм тебе, Давиде, і вдачу твою дурну!
Тобі би лише тинятись, дивитися на війну...
Не гідні твої розмови і ламаного гроша...
Подумай, що буде з нами, як згине твоя душа!
Поразка на нашу землю, спустошення і гроби...
Тебе-то уже не буде, а нас заберуть в раби!
— Не треба мене судити, бо це і моя земля.
Тим більше, на поле бою я йду не в своє ім'я.
Ви, браття, забули Бога, великі Його діла,
Тому на Господнє військо безкарно звучить хула!
Чому боїтеся смерті сильніше, аніж ганьби?
Не станете ви рабами, тому що ви вже — раби.
Цар
— Куди ти, Давиде, рвешся? Ти рівня йому хіба?
Цей велет нікому з наших найкращих не по зубах.
Очиська його — геєна, пащека його — пітьма!
Опинишся біля нього — дороги назад нема.
Рамена його — як гори, а руки його — як млин!
А ти проти нього — кузька. Не встоїш і трьох хвилин.
— Я велетів на дорозі стрічаю не перший рік:
За гриву хапаю лева і знаю ведмежий рик.
Мене визволяв Всевишній від лапи нічних страхіть.
Те ж саме і цей ґаттянин отримає мимохіть.
Його богохульні крики — гіркі мені, як полин!
Для того, щоб збити гонор, достатньо і трьох хвилин.
Ґаттянин
— Такого я ще не бачив, напевно, за все життя...
Чи вам вояків бракує, що вийшло якесь дитя?!
Та ще й узяло ломаку, що тільки ганяти псів...
Та я таких одним махом десятки в боях косив!
Сьогодні голодні круки очиці його склюють.
Пізнай же ти, недомірку, мою незбориму лють!
— Ти трусиш кремезним тілом в надії на грізний вид,
А став на двобій з тобою звичайний пастух Давид.
Поганине, ти одного не знав на свою біду:
Що проти меча і списа я з Божим ім'ям іду.
І люди прославлять Яхве і чаші вином наллють.
Бо ти на собі відчуєш нестримну Господню лють!
* * *
Завмерли обабіч люди — неначе на полотні:
Усі, що були веселі, усі, що були сумні,
Усі, які глузували, усі, кого зціпив страх,
Усі, хто чекав на успіх, усі, хто пророчив крах…
Триває нерівна битва, непевний її кінець.
Лиш чується, як повітря прорізує камінець!
Дмитро Довбуш
Переглядів: 1022