Ісав
Мисливця тішить передсмертний крик
Впольованих мешканців поля.
І ось він знову за кущем принишк —
І знов комусь рахує хвилі доля.
Прудкії ноги, вірная рука —
Мужчині поміччю на ловах!..
І кров гаряча, чорна і липка,
На груди бризкає і сохне на долонях.
Велика сила в плоті ожила…
Куйовдить вітерець волосся.
Яка ж оця земля мала,
Якби її долати довелося!
А нині швидше, швидше-бо туди,
Де батькові зросли намети.
Там добра їжа, джерело води,
Новини дому і його секрети.
— О Якове, ти нагодуй мене,
Бо змучився й нема терпіння.
А вариво твоє червоне — персмачне.
Моя ж гонитва так мене втомила.
Віддати первородство? Забери.
І що мені із нього, як вмираю.
З обітниць всіх майбутньої пори
Я нинішнє блаженство вибираю…
Знемога млосна тіло сповила.
Утомлено злипаються повіки…
Заснув Ісав від ситості й тепла.
Заснув для суєти і пороху навіки.
Василь Мартинюк
Переглядів: 1655