«Він чекав... Хоч і скроні сивіли»

*   *   *

Він чекав... Хоч і скроні сивіли,
І хода вже не та, що колись.
Але серце так само щеміло:
«О, скоріше б слова ті збулись!
Лиш побачити б тільки очима
Те Дитя! І готовий вже йти...
Скільки днів і ночей за плечима.
Боже, з миром раба відпусти!»
Вже недовго... Мов щось підказало,
Душу трепетом обійняло.
Як терпляче те серце чекало...
Світло... Світло для людства зійшло!
Руки старця, що зморшками вкрились,
Пригорнули Дитя до грудей.
«Боже, милість!.. Знов явлена милість!» —
Тихо сльози текли із очей.
Дочекався... Хоч сиві вже скроні,
На Ізраїль спасіння прийшло...
Немовля на старечих долонях —
Сонце Правди для світу зійшло.
«Нині з миром мене відпускаєш, —
Тихо мовили старця уста. —
Я так хочу додому, Ти знаєш.
Мої очі вже бачать Христа...»

*   *   *
Це мить, яка змінила все життя,
Це тиха радість, повна чаша миру.
Зустрілись двоє: Симеон й Дитя,
Людина й Бог, Любов і сильна Віра.
А ти зустрівся з Господом Своїм
Віч-на-віч, у кімнаті серця свого
Як Симеон, ти говорив із Ним?
Тремтіло серце з дотику святого?
Бог і людина... Твій Творець і ти...
Хай дасть Христос тобі себе відчути.
І мир прийде, і сила — далі йти,
Бо мить оцю не зможеш вже забути.

Олена Романішина

Переглядів: 913


Разработка веб сайтов