Коли плаче Бог…
(роздуми)
Осінній дощ, звичайна мжичка сіра,
І скиглить вітер мокрим кошеням…
Переглядаю постулати віри,
Схиляю серце тужним каяттям.
— Ти плачеш над могилою ката?
— Я плачу над могилою людини,
Яка не знала слова «доброта»,
За неї помолись, Моя дитино.
— Ти плачеш? Це ж убивця і повія.
Навіщо сльози крапають святі?
— Поглянь, який у неї сум на віях,
І Магдалини очі золоті…
— Ти плачеш? Чи людина це? Багно!
Одну за одною пляшки он глушить.
— Він біль хотів залити цим вином.
І потопив у нім безсмертну душу.
— Ти плачеш, а вони палили храми,
Ім'я Твоє зневажили величне!
— Не храм вони, а душу розбирали
На цеглу, і згубили вічне…
— Ти плачеш… Не збагну, чому Ти плачеш?
— Поглянь, учора там дитя співало
І цвів жасмин…
— Не бачу.
— Не побачиш…
Дівча плело вінок, сміялось,
Але війна…
— Ти можеш відвернути!
Лиш слово — і розтануть сили темні!
— Я хочу світ не знищить — пригорнути…
— І мати хрест, зневагу, гострі терни?!.
Я подивилась в небо і замовкла.
Пекучий щем… А ж серце терпне.
Кружля Земля, як листя зжовкле,
Їй моторошно, вогко, темно…
Поглянувши на світ Його очима,
На мить відчула тугу нездоланну.
Передумови, наслідки, причини…
На серці ж Бога величезна рана.
— Ти плачеш над колискою ката?
— Я плачу над колискою людини,
Яка пізнає слово «доброта»,
Якщо за неї ти помолишся, дитино.
Зоряна Живка
Переглядів: 4524
