Сіячеві
Ти йдеш по цій землі, зігнувши спину,
Під вантажем добірного зерна
І сієш щедрою рукою безупинно,
І путь твоя із тисяч лиш одна.
Ти сієш у негоду, дощ і холод,
Не спочиває стомлена рука.
На спрагу не зважаєш і на голод, —
Така твоя вже доля нелегка.
Буває, терни глушать ті посіви,
З-під них пробитись важко їм на світ,
Та сієш ти: а раптом буде диво, —
І віра в серці вогником горить.
І часто падає зерно святе на камінь.
Лиш проросло — й уже зів’яло вмить,
Та сієш знов невтомними руками,
Ніщо тебе не може зупинить.
Не раз впаде зерно і при дорозі.
Там птахи налетять і геть склюють.
Твої ж рясні, що землю росять, сльози
Надії квітами пахучими зростуть.
Усе-таки впаде якась зернина
В ріллю, зігріту подихом твоїм,
І прийде та щасливая хвилина:
Зерно заграє колосом важким.
Забудуться і втома, і незгоди,
Бо ти не марно вік земний прожив.
Хоч від людей не бачив нагороди,
Та в Господа вінець свій заслужив.
Лідія Вудвуд
Переглядів: 1838
