Кифа. Перші півні

І заспівав півень хвилі тієї... 
Матвія 26:74 

І впала ніч. Важка, як ті століття, 
Що тисли груди рабським тягарем. 
Петро, як тінь, пірнув в гущаве віття, 
Подалі в ніч. Подалі від проблем.

Ніч стиснула розгубленого Кифу, 
Повзла за комір, хижа, мов змія. 
Ховав думки, як меч, у ржаві піхви, 
Та в мозок било: «Господи, де ж я?

Чого ж я тут? Священицьке обійстя, 
Солдати римські, зборище зівак… 
І я отут…» Яке вже благовістя? 
В душі так темно: «Вчителю, як так?..»

Схолола кров, коли із ночі кинув 
Байдужий голос: «Він також із Ним!» 
«Та ні, не я це був…» — і піт по спині, 
І власний голос раптом став чужим.

Ховався в ніч. Туди, в щілини серця, 
Тулив свій біль. Він сам вже ніччю став. 
У ній топив свою жагу до герцю. 
…І раптом півень ранок прокричав.

Той крик розрізав темряву, як лезом, 
Світанок в горлі бився цвіркуном. 
І зблиснув ранок жовтим перевеслом, 
Спокути ранок, свіжий, як вино.

І промінь неба поглядом Ісуса 
В’їдався в душу, темну й кам’яну. 
Котились сльози, мов ранкові роси, 
З душі гірку змиваючи вину.

Світанок жеврів. З кожною сльозою 
В душі світліло, плавилось, жило. 
І в новий день стежиною вузькою 
Петро ішов у роси за село.

…Епохи стерлись в жорнах лихоліття, 
А ми несем покуту на горбі. 
Спинись.
               Прислухайся. 
Десь в темряві лунає крик, життям налитий, — 
Це півень ранок будить у тобі.

Юрій Вавринюк

Переглядів: 1339

• апостол Петро
,
• відречення
,
• Ісус Христос
,
• зрада