Сім слів
1.
Тіло висить на хресті. Солдати смирно стоять.
«Відпусти їм, Отче, бо не відають, що творять».
Відбирають земне життя у Того, для якого «завжди»
звичніше за все, що творилося там і тоді,
а нескінченність — за все, що зробили в усіх кутках
Всесвіту, за швидкоплинність часу.
Де взяти Спасіння, якщо це поробили Спасу?
Як уявити Всесвіт у прибитих до древа руках?
2.
«Істинно кажу, нині будеш зі Мною в раю».
Я заспокою розбійницьку душу твою,
хоча б за те, що ми пліч-о-пліч вмирали.
Між труб заводських. Між людей, що віри не мали.
Між в’язниць, лікарень. Між сліпців і поводирів.
Серед реготу черні — кожен, неначе здурів.
Ми з тобою воскреснемо. Але сьогодні завдання —
вмерти. Скоротити страждання.
3.
«Ось син Твій, Маріє! Ось мати твоя, Іоанне».
Христос висить на хресті, і кров сочиться із рани,
і сліди від бича на виснаженому тілі.
Його не впізнали. Зробили з Ним, як хотіли.
А хотіли з життя з коренем вирвати, і в смерть зарити,
а хотіли відкриті двері в небо на залізний засув закрити,
але не зуміли — не вистачало сили.
4.
«Боже мій! Для чого Ти Мене залишив?»
Напередодні суботи? Мабуть, щоб Я відпочив.
Але не сам чи себе залишає Він в ці хвилини.
Погребальні пелени, плач Марії, плач Магдалини.
Саван — повторення тих пелюшок, в яких лежав,
безсловесний, в народження день,
Бог-немовля під переливи колискових пісень,
серед бидляти в убогім хліві. Сенсу нема в журбі.
Не плач, мій Боже! Обіцяю — я оживу в Тобі.
5.
«Прагну!» — не оцту з жовчю в губці наприкінці життя.
Не біда, що для Мене нема ніякого пиття —
ні компоту з вишень із яблуком і полуницею,
але життя швидше вічне, ніж те, що вилітає птицею.
Як нирець, Я вирину з безодні свого небуття.
З голови до ніг повитий полотном, відпочиваю Я
на савані, де навіки відображена плоть Моя.
6.
«Сталося!» Закінчена — ні, не книга, а тільки глава.
Зм’якло тіло, впала на груди в терновім вінці голова.
Сюжет для ікони — таких ікон мільйони.
У насильницької смерті свої закони.
Смерть упевнена, що завжди права.
Їй милі ридання сиріт і вдів стогони.
Щоб воскреснути, мусить померти істота жива.
7.
«В руки твої, Отче, я передаю Мій дух!»
Люди думають: життя і смерть — це вогонь, що навік потух,
не помічаючи ні життя у смерті, ні смерті в житті.
Тільки в казках — на тіло покропи живою водою,
щоб побачити: смерть не є віковічною, не є бідою.
Що надгробний камінь, по якому повзають слимаки,
опівночі буде відвалений силою ангельської руки.
Борис Херсонський
Переглядів: 1164
