Балада про здоровий цинізм

Це ж треба мати в голові олію,
щоб після цього вірити в святе?
Хотів Рахіль — тобі підсунуть Лію,
обняв, розчуливсь — а воно не те...

Вона ж лежить нелюблена під боком,
Вона ж жадає ласки, Боже мій — 
цей перестарок з більмуватим оком 
і сірі вії кліпають як міль.

В очах у неї плавають медузи
і стан годиться лиш для фартуха...
Ти не тулись до мене, ти недуже — 
воно мені, як вірність реп'яха.

До свого тестя зранку прийде Яків:
«Я ж так любив! За що мені цей біль?»
А тесть йому: «Чого ото б я якав? 
Яка різниця, Лія чи Рахіль...»

— Яка різниця?! О, Яка різниця!
старезна торбо, напхата грішми!
Рахіль — це мрія, Лія — це спідниця,
і це з Рахіллю знаємо лиш ми...

Вона тоді стояла при колодязі,
Ішов я спраглий спрагою пустель — 
це доля у шарлатовому одязі
мені у вічі глянула.
— Пусте.

— А я ж кажу — Стояла при колодязі,
я їй всміхнувся і забув слова.
Я воду пив з долоні, як із лотоса...
Тож як тепер я житиму?!
— Дива. 

Скажу тобі дурний ти ще по совісті.
У тебе вітер свище в голові.
Рахіль — це блаж, а Лія — це пасовиська,
Втім одроби — і матимеш їх дві.

... Що ж, одроблю сім літ і не оглянусь.
Мої обидві — добрий епілог!
А інтересно, як цілує Янус — 
Навперемінку чи одразу двох?

Ліна Костенко


Разработка веб сайтов