Молитва («За олов’яними важкими небесами»)

За олов’яними важкими небесами 
Немає Бога. Все пожерла мла. 
Західні хмари — як багряні плями 
На трупі Всесвіту. 
                             Налляте кров’ю 
Більмо сліпого Сонця визирає, 
Мов лютий звір вже змученого зла. 
Так ось, що мало бути оним раєм 
І світом ласки, і вогнем любові, 
І краєм невечірньої краси!

...З’явися, Господи! Зійди на мертву землю, 
Діткни десницею застиглого мерця, 
Дихни вогнем пречистим! — 
                                                  І воскресне 
Сей безлад плоті, що, як дике стерво, 
Ось розкладається. 
                                      І порази! 
І порази востаннє. 
                                    Адже він, 
Знесилений, двоїться і троїться 
В останніх корчах. Вже нема личин 
Ще не розгаданих: вже знаєм всі личини 
Лихого штукаря і лицедія,
Фальшивника і вовкулаки, духа, 
Грача й удавача пустої гри.
О, Господи, яка ж смертельна мука — 
Все бачити, все знать і — не могти! 

Ось він, покорчений, зібгавсь в тугий клубок 
І причаївсь, і блимає очима, 
Шукаючи хоч мишачої дірки, 
Щоб прослизнуть і вислизнути знов.

А ми, о Господи, ми вже не маєм сили, 
Охлялі на той виселок останній, 
На той останній рух, 
На ту останню мить. 

Євген Маланюк


Разработка веб сайтов