Про Святу Вечерю, або Про вічність

Бачиш очима вино тут і хліб, проте розумом видно
      Господа бога, який, тіло прибравши, сховавсь.
Той лиш існує, хто схований; видний — то сон і примара:
      Схованим бути — це щось, виднеє все — це ніщо.
Світу машину хоч видно, проте це — лиш сон і примара.
     Світу реальність завжди схована в назві його.
Дуб коли тінь відкидає довжезну при заході сонця,
      Хоч простягался й без меж, дубом вона все ж не є.
Тіло чом наше в повазі, недійсне, коли його видно?
      Смерті не хочемо чом? Чей нас сховає вона.
Нас як вона вже сховає, тоді лише будемо жити:
     Схована ж дійсність завжди, видно лише її тінь.
Хутко збудися, мій розуме правий! Воскресни вже з тіней!
      Дужий, здолаєш ти все, сповнений світлом, прозриш.
Світло моє, поведи враз зі мною ще спільника мого —
      Дух мій, що радо тобі волю свою віддає.
Сонця ти промінь і тінь тебе, видного, вже не сховає,
      Речі без тебе нема й тіні її не бува.
Тілом і річчю ти тіней єси, для речей — лише тінню.
      Завдяки саме тобі все має власне буття.
Отже, ти схований завжди у виразно видних нам тінях.
      В схованім завжди тебе виразно бачимо ми.
Там, де ти виступиш виразно, річ або сутнє, що досі
      Мало вже своє буття, тратить воно його враз.
Зниклий, щезаєш не весь: твій кінець є початком чужого,
      Адже й у ньому тебе видно знов у формі новій.
Бавишся нащо ти розумом моїм, святий в’юнкий змію?
      Зниклий, ти звідси не щез й зник, залишаючись тут.
Видно тебе то як тіні речей, то ти схований у тінях,
      А як зникаєш цілком, бути не може ніщо.
Ось так коли, дзеркалами себе оточивши, свій образ
      Бачиш у безлічі їх, в дійсності все ж ти один.
Взяти не можу тебе, хоч беру; повертаю, зберігши,
      Цілий ти навіть тоді, в друзки коли розлетівсь.
Всі споживають тебе, але ти залишаєшся цілим.
      Всі тебе завше беруть, усім проте ти все ж чужий.
Власністю бути когось ти не можеш, бо всім ти єдиний.
      Ситиш чим більше мене, голод тим більший зроста.
Їжа — ти. Можна мені втаємниченим у тебе вже стати: \105\
      Тінь твоя дітям малим завше достатньою є.
Змію в’юнкий, ти бо схований, наче гачок у принаді.
      Скільки немудрих хлоп’ят у царство своє ти ведеш!
Схвалюю спритність твою я й ці хитрощі палко цілую,
      Бо від святого тебе тінь теж святою бува.
Спійманій рибці принади смачної вже більше не треба,
      Так, коли й я вже спіймавсь, зайвою є твоя тінь.
Маску скидай! Я пізнав те,бе в русі без тіні і зблизька
      Бачити зміг, бо раніш ти мені лотосом був.
Зміцнений цим, подолати я зміг помилкові догмати
      Шалу й безглуздя, які зроджують усякі гріхи.
Сповнений цим, поборов я теж пристрасті вельми шалені.
      Як допоможеш мені, й далі долатиму я.
Звабний, віддайся мені доки жити на світі я буду,
      Медом солодким ти будь, світло моє ти, життя!
Скроні мої як літа підфарбують ледь-ледь сивиною,
     Моїм сльозам уступи твої останні дари:
Двічі старим ти зроби мене, разом душею і тілом.
      Й зробиш це, світлом коли враз ти мій розум сповниш.
Тіло як сили покинуть моє, ти будь разом зі серцем
      Й розумом завжди моїм, світло моє ти й життя!
Тіла розваги мене як залишать, розродою будь ти!
      Нею ти будеш, коли світлом мій розум сповниш.
Тіла багатств коли в мене немає, ти перським скарбом будь!
      Й будеш ти ним лиш, коли світлом мій розум сповниш.
Чернь як почне проклинати мене, будь до мене ласкавий!
      Й будеш ласкавим, коли світлом мій розум сповниш.
Встань же мерщій! Чому з тіней речей ти мене не виводиш!?
      Але до того моє серце ти світлом сповни.
Попіл я, тінь, ніщо. Світлом як сповниш мене, тоді стану
      Сутнє, річ — не як раніш — був я тінь, попіл, ніщо.
Виведи геть мене з пристрастей й зваб до земного без шкоди!
      Згода! Це вчиниш, коли світлом своїм поведеш.
Дай мені цього ти світла доволі! Дай смерть зневажати!
      Вмерти бажання ти дай! Смерть мені дай полюбить!

Григорій Сковорода


Разработка веб сайтов