Моя пісня
Весна воскресла й облила
Природу морем красоти,
Мов мати доню вквітчану взяла
В любві обійми й доброти.
Її вже подув благодатний
У джерелі життя скупав,
Барв тисячами землю-матір,
Втіх тисячами душу вбрав.
І молодії весни діти
Красуються і світ красять;
Душа їх — запах, а одіті —
Що й Соломона застидять.
Одно лиш пізно в землю впало
Мале зерно. Весна цвіла,
Воно ще спало; з гробу встало,
Розвилось — ох, весна пройшла!
Дитя весни, воно не знало,
Що спеки літа не вдержить;
Все підіймалось, зацвітало, —
Ох, але сонце страх палить.
За що ж, о Боже, тая доля
Малій тій цвітці весняній?
Чи так їй гинуть серед поля
В гарячій спекоті літній?
Пошли, о Господи, з росою
Їй свого ангела, нехай
Не в’яне тут перед порою,
Їй сили, Отче, покріпляй!
І рос небесних краплі впали
На цвітку, що вже гнулась вниз,
Що пупінки вже завмирали
І налягав на неї хмиз.
Але роси небесна сила
Малую цвітку підняла;
Жадібно той напій солодкий пила
Й, освіжена, жару літню знесла.
Сей пізній цвіт, що зав’ядає
У спеці сонячній, — се я!
І як той цвіт, така сумная
Душа моя і жизнь моя.
Всміхалась доля — серце спало,
Прокинулось — а щастя ніт мені!
Чи то згоріло, чи пропало
Посеред хвиль на моря дні?
О Боже, чом не сталось так,
Як я благав? Чи я у неба
Просив багато? Мало так
Мені до щастя було треба.
Мов любий сон, усе пропало.
Зістав я сам в самотині,
Рукою зимною обняло
Життя мене в життя весні.
Та вдяка й слава тобі, Боже,
Бо мудра воленька твоя,
Нещастя жадне не спроможе,
Щоб нарікав на тебе я.
У вир життя мене ти кинув,
Та серце жаром запалив,
І, мов на цвітку ту, краплину
Роси небесної спустив.
Любов і пісня — тов росою,
Що покріпля на шлях життя;
Я, нею сильний, перестою
Негоди земного буття.
Іван Франко
Переглядів: 420
