На старі теми

І

Блаженъ мужъ, иже не идетъ 
на советъ нечестивыхъ.

Блаженний муж, що йде на суд неправих 
І там за правду голос свій підносить, 
Що безтурботно в сонмищах лукавих 
Заціплії сумління їм термосить.

Блаженний муж, що в хвилях занепаду, 
Коли заглухне й найчуткіша совість, 
Хоч диким криком збуджує громаду, 
І правду й щирість відкрива, як новість.

Блаженний муж, що серед гвалту й гуку 
Стоїть, як дуб посеред бур і грому, 
На згоду з підлістю не простягає руку, 
Волить зламатися, ніж поклониться злому.

Блаженний муж, кого за теє лають, 
Кленуть, і гонять, і поб'ють камінням; 
Вони ж самі його тріумф підготовляють, 
Самі своїм осудяться сумлінням.

Блаженні всі, котрі не знали годі, 
Коли о правду й справедливість ходить: 
Хоч пам'ять їх загине у народі, 
То кров їх кров людства ублагородить.

 

ІІІ

Гласъ вопіющаго 
во пустыни…

Було се три дні перед моїм шлюбом,
У чистім полі я пшеницю жав.
Був південь. Я спочити сів під дубом,
В душі ж мов світляний алмаз дрожав.

І враз почув я голос невимовний,
Той голос, що його лиш серце зна,
Для вуха тихий, але сили повний,
Що душу розворушує до дна.

«Ще поки ти почався в лоні мами,
Я знав тебе; заким явивсь ти в світ,
Я призначив тебе перед царями 
Й народами нести мій заповіт».

І мовив я: «О Пане, глянь на мене!
Простак убогий, молоде хлоп’я!
Хто стане слово слухати невчене?
Кого наверну, розворушу я?»

І мовив голос: «Від отсеї хвилі
Ти Мій. Про все, чим досі був забудь.
Усе покинь, вір тільки Моїй силі,
Мої слова нехай тебе ведуть.

А що сумнився ти в Моєму слові,
То знай: нікого не навернеш ти;
Мов стріли б’ються о щити стальові,
Так твій глагол о серць людських щити.

На вітер будеш Мій глагол метати,
Проповідати будеш ти глухим;
Де станеш ти, ніхто не схоче стати,
Що похвалиш, всім видасться лихим».

І мовив я: «О Господи, я грішний!
Чи щоб спокутувать всіх вин вагу,
Ти на сей труд важкий і безуспішний
В сій хвилі кличеш свойого слугу!»

І мовив голос: «Не тобі се знати!
Не за провини я призвав тебе,
Не безуспішно будеш працювати,
А серце в тобі я скріплю слабе.

Твоїми говоритиму устами
До всіх народів і до всіх віків,
Твоїми я тернистими стежками
Вестиму своїх вибраних борців.

Тобою я навчу їх відрікаться
Життя і світу для високих дум,
Сучасних нужд, погорди не лякаться,
У світлу ціль зосріливши весь ум.

Ось уст твоїх я пальцем доторкнуся
І вложу в них своїх глаголів жар,
І нагострю твій слух, щоб як озвуся,
Ти чув Мій голос, наче грім із хмар».

Я ниць упав. «О чую, Пане, чую!»
І серп я кинув, і пшеничний стіг,
І батьків дім, невісту молодую,
І відтоді не бачив більше їх

Х

На рекахъ вавилонскихъ
там съдохомъ и плакахомъ…

На ріці вавилонській — і я там сидів,
На розбитий орган у розпуці глядів.

І ругався мені вавилонців собор:
«Заспівай нам що-небудь! Про Сіон! Про Табор!»

«Про Сіон? Про Табор? Їм вже честі нема.
На Таборі — пустель! На Сіоні — тюрма!
Лиш одну хіба пісню я вмію стару:
Я рабом уродився та рабом і умру!

Я на світ народився під свист батогів
Із невольника батька в землі ворогів.

І хилиться привик від дитинячих літ
І всміхаться до тих, що катують мій рід.

Мій учитель був пес, що на лапки стає,
І що лиже ту руку, яка його б’є.

І хоч зріс я, мов кедр, що вінчає Ліван,
Та душа в мні похила, повзка мов бур’ян.

І хоч часом, мов грім, гримне слово моє,
То се бляшаний гнів, що нікого не вб’є,

І хоч душу манить часом волі приваб,
Але кров моя — раб! Але мозок мій — раб!

Хоч я пут не ношу на руках, на ногах,
Але в нервах ношу все невільницький страх.

Хоч я вольним зовусь, а, як раб, спину гну
І свобідно в лице нікому не зирну.

Перед блазнем усяким корюся, брешу,
Вольне слово в душі, наче свічку гашу.

Хоч тружусь день і ніч, не доїм, не досплю,
А все чую, немов я на панськім роблю.

І хоч труд свій люблю, а все сіпа гачок:
Та прикутий до нього, мов раб до тачок.

Хоч добра доробивсь, та воно лиш тяжить, 
Мов чуже для когось мушу я сторожить.

З ким в житті не зійдусь, все підляжу йому;
Так чи сяк вибирать — все найтяжче візьму!

І хоч часом в душі піднімається бунт,
Щоб із пут отрястись, Стати твердо на грунт, —

Ах, той се не той гнів, що шаблюку стиска,
Се лиш злоба низька і сердитість рабська.

Вавілонські жінки, відвернувшись ідіть
І на мене здивовано так не глядіть,

Щоб не впало прокляття моє на ваш плід, 
Не прийшлось би раба привести вам на світ.

Вавілонські дівчата, минайте мене,
Хай мій вид співчуттям серце вам не торкне!

Щоби вам насудилась найтяжча судьба,
Найстрашніша клятьба – полюбити раба!»

Іван Франко

Переглядів: 10


Разработка веб сайтов