Переложение псалма 138
Господи, искусил мя еси и познал мя еси и проч.
Чи ще ж ти, Господи, мене не розізнав?
Чи ще не вивідав, чим був я і чим став?
Чи є ж що із мого життя тобі незвісне,
Яке воно там є, широкеє чи тісне?
Чи наміркуюсь встать, чи сісти, чи лягти,
Вже ти й попередив, вже й думку знаєш Ти!
Ти стежки й манівці мої сходив зарання,
Де навпростець іти, а де звернуть з провалля,
І що ж? Знайшов же Ти хоч в одному слівці
Облуду на моїм правдивім язиці?
І що теперечки трапляється зо мною,
І що траплялося ще дітською порою, —
Перед Тобою все, як в дзеркалі, стоїть;
Де стану, на мені рука твоя лежить.
Ти ж сотворив мене, так і орудуй мною!
Куди звелиш іти — піду я за Тобою.
Твій розум до мого, — що небо без границь,
Мій — порох перед ним і пада з ляку ниць,
Куди від духу я Твого і де сховаюсь?
Де від лиця Твого втечу я і притаюсь?
Чи в небо полину, то й ти ж на небесі,
Чи в пекло зсунуся, то й в пеклі ти ж єси!
Позичу крила я у ранньої зірниці,
Край моря полечу, де й не літали птиці, —
І там поспієш Ти рукою захопить,
Другою в глибині мене морській спинить.
І думаю собі: от, може, тьма закриє;
Коли ж дивлюсь, аж тьма, мов ясний день, світліє;
Бо у Тебе нема ні мгли, ні темноти,
І ніч Твоя — що день, так сяє, як і Ти,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І із людей ніхто ізроду не пізна,
Де світ заходить Твій і де почнеться тьма,
Бо перш, ніж понесла мене в утробі мати,
І перш, ніж почала в пелюшках сповивати, —
Ти в ній сповив мене, ти мною завладав
ї з чрева матері на світ мене позвав!
Так дякувать Тобі за се дивенне діло,
Що встроїв хитро так мою ти душу й тіло!
І кісточка моя не втаїлась в Тебе,
Що нищечком создав ти, Боже, од мене,
Ні жилочка, ні хрящ самих дрібненьких діток,
Що десь в бескидах ти зіткав, мов ткач той з ниток.
Ти бачиш все, чого ще я й не починав,
А ще зроблю, — і все Ти в книжці записав,
І поряд, день у день, усі мої учинки,
Як трапляться, так в ній стоять до одробинки.
От тим-то, Господи, мені ті й люб’язні,
Що люблять твій закон, вподобались Тобі,
Бо міру ласк Твоїх до нас той тільки б змірив,
Хто по зерну пісок морський злічив і звірив.
Засну — Ти сторожем біля мене не спиш!..
Прочумаюсь… зирк! — вп’ять біля мене стоїш!
Ой, час би, Господи, з лукавством поквитаться!
А доки ж людям злим над добрими згнущаться?
Геть, п’явки, від мене, що кров людську ссете
І в гордості хулу на Бога несете!
Возненавиділи вони Тебе, мій Боже!
Возненавиджу й я їх, скілько серце зможе!
На їх я глядячи, мов ярий віск, розтав,
Бо ворогів Твоїх так взяв би й розірвав!..
Слідкуй за мною скрізь Ти, Господи мій милий!
Чи де уста мої неправду говорили?
Підслухай ти мої і серце, і язик,
Глянь на стежки мої, чи злий я чоловік?
Чи скривдив я кого, чи не поміг, де треба?
Так наведи ж мене на стежечку до неба!
28 ноября 1857 г., Харьков
Петро Гулак-Артемовський
Переглядів: 380
