Святий вечір
Двадцять четвертого. Коротка днина
Скінчилася, вже чорно у вікні.
Пощо світить! Вечірная година
Хай давнину нагадує мені...
Глухе село заховане в ярочку,
Немов за пазухою в Бога спить.
Зима, мороз, лиш дим, як на шнурочку,
З-під стріхи вилазить і вгору біжить.
Нічний туман снується на долині,
Паде сніжок, як лебединий пух...
Який мороз, який мороз там нині?
Говорить парубок, що вніс дідух.
А не забудь худобі сіна дати
І в жолубі* коням всипати обрік*,
В Різдвяну ніч вони будуть казати,
Чи довгий нам Господь судив ще вік,
Візьми лопату, відгорни від хати
Хоч трохи сніг (але ж паде-паде),
А першої зорі ще не видати?
Ні одної не бачив я ніде.
Вечерять час. Покличте всіх у хату
І челядь теж. Чи є просфора* й мід?*
Готові вже?.. Усе готове, тату!
І дійсно все зготовлено, як слід.
Чистенько скрізь. Натикано чатиння
За образи — накрито гарно стіл
Обрусом* білим. Хата, як святиня,
А стіл неначе жертвенний престіл.
Горять свічки. Димок від них снується,
Зелене сіно пахне під столом...
Так радісно у грудях серце б’ється,
І світ цілий здається гарним сном.
Щоби дітей ми розуму навчили
І довели щасливо під вінець,
А нам тоді спокійної могили
Та пам’яті незлої — під кінець.
Бажання. Якби з них одна десята,
Аби хоч сота часть здійснилась нам,
Життя було би, як Різдвяні свята
І як танок навколо райських брам.
То що казать? Ось вже і борщ димиться
І риба й голубці. Усі кругом
Сидять, балакають, мов сон їм сниться,
І дійсність забувається за сном.
А діти квокають, шукають в сіні
Оріхів*. Хто знайде з них золотий,
Той буде в долі, ніби на коліні
У мами... Я знайшов оріх... Пустий...
Старі жартують. Давнину згадали.
Згадали тих, що їх уже нема.
І голови на стіл понахиляли,
Мов журяться. А на дворі зима.
Зірвався вітер зимний і снігами
Засипує доріжку до воріт
Цвинтарних — ніби поміж ними й нами
Останній хоче зарівняти слід.
Як зимно їм... Та годі сумувати,
Вже під вікном стоять колядники.
А що мороз, так кличуть їх до хати,
Дають їй яблука й медяники.
«Небо і Земля», «Дивна радість стала»,
Найшло їх повні сіни*, повний двір,
І ніби хата крил нараз дістала,
І з піснею здіймається в простір.
Летить до неба з вітром в перегони
Там, де надії, мрії, благодать...
Аж на дзвіниці відізвались дзвони:
Пора до церкви, треба нам вставать.
Зібралися, пішли... Так відійшло минуле
В невідомий, таємний, вічний храм.
Та хоч воно, як в морі потонуло,
Вовік його не позабути нам.
Летять літа з бідою в перегони,
І знов Різдво над берегом чужим...
Та я в душі все чую тії дзвони,
Що слухав їх ще хлопчиком малим.
Дзвоніть мені, дзвоніть мені з дзвіниці
За церквою, на пагорбі крутім,
Най чую я шум рідної ялиці,
Най бачу я старий батьківський дім.
Нема ніщо над спомини діточі,
Над молодечих приваби хвилин,
У життєвім богатім узорочі
Цей найдорожчий із усіх перлин.
* Жолуб — жолоб.
* Обрік — дрібно посічеш солома з вівсом, дертю і т. ін. для годівлі коней.
* Просфора, проскура — білий хлібець особливої форми, що використовується в богослужінні.
* Мід — мед.
* Обрус — скатертина.
* Оріх — горіх.
* Сіни — коридор, передпокій.
Богдан Лепкий
Переглядів: 436
