Святий вечір

Двадцять четвертого. Коротка днина 
Скінчилася, вже чорно у вікні.
Пощо світить! Вечірная година 
Хай давнину нагадує мені...

Глухе село заховане в ярочку,
Немов за пазухою в Бога спить.
Зима, мороз, лиш дим, як на шнурочку, 
З-під стріхи вилазить і вгору біжить.

Нічний туман снується на долині,
Паде сніжок, як лебединий пух...
Який мороз, який мороз там нині? 
Говорить парубок, що вніс дідух.

А не забудь худобі сіна дати
І в жолубі* коням всипати обрік*, 
В Різдвяну ніч вони будуть казати,
Чи довгий нам Господь судив ще вік,

Візьми лопату, відгорни від хати 
Хоч трохи сніг (але ж паде-паде),
А першої зорі ще не видати?
Ні одної не бачив я ніде.

Вечерять час. Покличте всіх у хату 
І челядь теж. Чи є просфора* й мід?* 
Готові вже?.. Усе готове, тату!
І дійсно все зготовлено, як слід.

Чистенько скрізь. Натикано чатиння 
За образи — накрито гарно стіл 
Обрусом* білим. Хата, як святиня,
А стіл неначе жертвенний престіл.

Горять свічки. Димок від них снується, 
Зелене сіно пахне під столом...
Так радісно у грудях серце б’ється,
І світ цілий здається гарним сном.

Щоби дітей ми розуму навчили 
І довели щасливо під вінець,
А нам тоді спокійної могили
Та пам’яті незлої — під кінець.

Бажання. Якби з них одна десята,
Аби хоч сота часть здійснилась нам, 
Життя було би, як Різдвяні свята 
І як танок навколо райських брам.

То що казать? Ось вже і борщ димиться
І риба й голубці. Усі кругом
Сидять, балакають, мов сон їм сниться,
І дійсність забувається за сном.

А діти квокають, шукають в сіні 
Оріхів*. Хто знайде з них золотий,
Той буде в долі, ніби на коліні 
У мами... Я знайшов оріх... Пустий...

Старі жартують. Давнину згадали. 
Згадали тих, що їх уже нема.
І голови на стіл понахиляли,
Мов журяться. А на дворі зима.

Зірвався вітер зимний і снігами 
Засипує доріжку до воріт 
Цвинтарних — ніби поміж ними й нами 
Останній хоче зарівняти слід.

Як зимно їм... Та годі сумувати,
Вже під вікном стоять колядники.
А що мороз, так кличуть їх до хати, 
Дають їй яблука й медяники.

«Небо і Земля», «Дивна радість стала», 
Найшло їх повні сіни*, повний двір,
І ніби хата крил нараз дістала,
І з піснею здіймається в простір.

Летить до неба з вітром в перегони 
Там, де надії, мрії, благодать...
Аж на дзвіниці відізвались дзвони: 
Пора до церкви, треба нам вставать.

Зібралися, пішли... Так відійшло минуле 
В невідомий, таємний, вічний храм.
Та хоч воно, як в морі потонуло,
Вовік його не позабути нам.

Летять літа з бідою в перегони,
І знов Різдво над берегом чужим...
Та я в душі все чую тії дзвони,
Що слухав їх ще хлопчиком малим.

Дзвоніть мені, дзвоніть мені з дзвіниці 
За церквою, на пагорбі крутім,
Най чую я шум рідної ялиці,
Най бачу я старий батьківський дім.

Нема ніщо над спомини діточі,
Над молодечих приваби хвилин,
У життєвім богатім узорочі 
Цей найдорожчий із усіх перлин.

* Жолуб — жолоб.
* Обрік — дрібно посічеш солома з вівсом, дертю і т. ін. для годівлі коней.
* Просфора, проскура — білий хлібець особливої форми, що використовується в богослужінні.
* Мід — мед.
* Обрус — скатертина.
* Оріх — горіх.
* Сіни — коридор, передпокій. 

Богдан Лепкий

Переглядів: 95


Разработка веб сайтов