Молитва («За олов’яними важкими небесами»)
За олов’яними важкими небесами
Немає Бога. Все пожерла мла.
Західні хмари — як багряні плями
На трупі Всесвіту.
Налляте кров’ю
Більмо сліпого Сонця визирає,
Мов лютий звір вже змученого зла.
Так ось, що мало бути оним раєм
І світом ласки, і вогнем любові,
І краєм невечірньої краси!
...З’явися, Господи! Зійди на мертву землю,
Діткни десницею застиглого мерця,
Дихни вогнем пречистим! —
І воскресне
Сей безлад плоті, що, як дике стерво,
Ось розкладається.
І порази!
І порази востаннє.
Адже він,
Знесилений, двоїться і троїться
В останніх корчах. Вже нема личин
Ще не розгаданих: вже знаєм всі личини
Лихого штукаря і лицедія,
Фальшивника і вовкулаки, духа,
Грача й удавача пустої гри.
О, Господи, яка ж смертельна мука —
Все бачити, все знать і — не могти!
Ось він, покорчений, зібгавсь в тугий клубок
І причаївсь, і блимає очима,
Шукаючи хоч мишачої дірки,
Щоб прослизнуть і вислизнути знов.
А ми, о Господи, ми вже не маєм сили,
Охлялі на той виселок останній,
На той останній рух,
На ту останню мить.
Євген Маланюк
Переглядів: 452
