Покаянні псалми

II

Боже мій, несмиренне
Серце дав Ти мені,
І відрікся від мене,
І сховався від мене 
В світовій глибині.

Ти забув мене, Пане,
На земному току,
Де колюччя багряне 
Перетворює в рани 
Мою працю тяжку.

Я не хочу до раю 
На колінах іти,
Я Тебе величаю,
Та, одначе, жадаю 
Бути вільним, як Ти!

Бути вільним для волі,
Хоч яка не була б, —
Не стоять в ореолі 
При Твоєму престолі,
Похилившись, як раб.

Озовися, Всевишній,
І скажи, де ти є;
Я — несмирний і грішний, 
Я — твій витвір невтішний, 
То нащо ж тобі, Пане, 
Послушенство моє?

V

Прости мені, Боже,
Гріхи немалі,
Що вчинив я з любові 
До своєї землі.
Я вірив неправді,
Як сліпець вожаю,
Та прозрів я від болю 
За Вітчизну свою.
А ставиш видющим,
Я зненавидів лож 
Та ховав свою душу 
Від партійних вельмож; 
Послушенством облудним 
Я тирана дурив,
Дух повстання леліяв, 
Тайно мріяв про зрив. 
Тільки меч був потрібен 
Там, де брав я щита;
Сам собі я скалічив 
Правдомовні уста.
Прости мені, Боже,
І ласку відкрий,
Бо носив же я маску,
Як той гетьман старий, 
Чекавши Полтави,
Щоб стати на прю 
І сказати всю правду 
В обличчя царю.
Прости мені, Боже,
Я битву програв,
І впало на мене 
Сто сотень Полтав;
Але вільна Вкраїна 
З могили встає —
Вона — моє щастя, 
Безсмертя моє.

VII

Боже, помнож мої скрути,
Прикрощі, болісті злі,
Тільки не дай, щоб Крути 
Повторились на нашій землі.

Боже, помнож мої шрами, 
Рани, болі мої помнож,
Тільки не дай, щоб з нами 
Панувала боязнь і лож.
Боже, помнож мої жалі,
Мої дні, що сумні, як гроби, 
Тільки не дай, щоб скрижалі 
Україні писали раби.

Помнож мої смутки й скорботи, 
І тяженність мого хреста,
Та не дай, щоб іскаріоти
 Свободу цілували в уста.

Боже, замкни мене в тіні,
В домовині мене замкни,
Тільки не дай Україні 
Двигати знов кайдани!

IX

Це Ти створив мене таким — 
Неподужанним і слабким, 
Невільником, хоч без ярма, 
Немудрим з ясністю ума,
 Хитким, неначе терези,

Веселим з усміхом сльози, 
Сліпцем, що ходить навмання 
З жагучим зором пізнання!
Чи це приємно так Тобі,
Що тяжко падаю в журбі,
Що дух мій кришиться, як скло,
І рветься плоть, як барахло? 
Скажи, навіщо був цей твір,
Що напів’янгол, напівзвір?
Де ж у моїм єстві моє,
Що само з себе постає,
Що незалежне від Твоїх 
Жадань — невже це тільки гріх? 
Невже моє — це тільки зрив 
Угод з Тобою та порив 
До тих непоясненних сфер,
Де паном ходить Люцифер, 
Невже свідомість, плач і сміх — 
Це все Твоє, мій — тільки гріх?
О Боже, розлучи земне 
З небесним — і врятуй мене!

ХІ

Як Ти працюєш, мій Господи,
В пеклі неправди і мсти,
В світі, де розвали, розпади, 
Вбивства, пожари, фронти?
Де Ти береш терпеливості,
Щоб вислухати жалі,
Скарги, прокльони, тужливості, 
Стогони, зойки Землі?
Сльози гримлять океанами, 
Суша золою стає.
Як Ти над душами рваними 
Здійснюєш право своє?
Ходить бетонними пущами 
Вбивця в залізнім пальті.
Боже, світлами цілющими 
Вкрий наші темні путі.
Дай же і мам »тривалості 
На незбагненні діла —
В пеклі твоїм без ненависті 
Перегоріти дотла,

XII

Навіщо зводиш Ти мене зі злом, 
Показуєш мені страшний надлом 
Душі нещадних і тупих істот, 
Навіщо Ти повторюєш стокрот, 
Що, в злочині зачатий, я й помру, 
Злобі віддаючись, а не добру?

Чи не тому крізь пекло ми йдемо 
На цій землі і вогняне клеймо 
Несем на чолах, казимось з болінь, 
Що там, де вгадується вічна тінь 
Твого буття, де тиша спить німа, 
Нема інтерна, людських мук нема?!

О Господи! Де правда? Чи добро 
Все тут, де людське котиться хоро, 
Де поцілунок спраглий, мов косар, 
Що воду п’є на спеці й чує дар 
Життя і щастя, чи не твій це рай? 
Чи не безсмертя це? Відповідай!

XIV

Не карай за непокору,
Лагідно на мене глянь,
Покажи дорогу вгору,
А не вниз — у темну хлань,
Дай здоров’я в душу хвору,
Повну сумнівів і знань.
Мої крила розпростерті,
Та злетіти сил нема.
В цій печальній круговерті,
Де панує твердь німа,
Ти ведеш мене до смерті
Безпощадно й мовчкома.

Так навіщо, я не знаю,
Ти в моїй душі вмістив 
Стільки пекла, стільки раю,
Та ще сто страшних світів,
Що горять! І я згораю 
В тім, що сам Ти засвітив.

Але це несправедливо —
Знищувати власний твір,
Духу страдницького диво 
Спалювати, як папір.
Обертати в попіл жниво,
Де в колоссі повно зір.

Боже, а якщо золою 
Має стати кожна грань,
Кожна зірка, що із тьмою 
Б’ється й гасне в ранню рань,
Будь в останню мить зі мною,
В час підзвітних розцвітань.

XV

Вертаюсь. Блудний син. Та не твори для мене 
Високих почестей. Із мого вороття 
Бенкету не роби. Життя моє теменне 
Не обертай в сяйне, розкішливе життя.
Бо ті сини Твої, що не спізнали блуду, 
Убожества, біди, поневірянь, жалю, 
Зненавидять мене. Для тих нерідним буду, 
Здобувши в батька честь, братів я загублю. 
Такий наш людський рід. Ми вимагаєм кари, 
За помилки душі — прощення в нас нема...
 Тому побий мене, щоб був я там до пари, 
Хто зраджував Тебе, та тільки крадькома.

XXII

Добре, що Ти владарюєш над нами, 
Правду пізнати даєш через гріх;
Добре, що зводиш собори і храми 
В людській душі для прославлень своїх.

Добре що маєш Ти силу велику 
І помай смертність, яку не збагнем, 
Добре, що нам свого ясного лику 
Ти не являєш — не сліпиш вогнем,

Добре, що вибрав Ти людську подобу, 
Щоб на Голгофу вказати нам шлях,
 Добре, що нас Ти піднімеш із гробу 
В час, коли Сонце обернеться в прах,

Зле тільки те, що не дав Ти нам сили 
Світ збудувати, як сам повелів.
Зле тільки те, що, поставши з могили, 
Ми не почуємо маминих слів.

XXVXII

Боже, Ти сієш зерна 
Любові і доброти,
А сходить все більше скверна 
Люті, ненависті, мсти.

Хто ж то іде за Тобою,
Як тіні прозора тьма,
Хто досіває злобою 
Ниву Твою крадькома?

Хто ж так несамовито 
Топче Твою ріллю,
Хто ж то вбиває жито 
Жменями кукілю?

Якщо Ти на своїй ораниці 
Дозволяєш творити зло,
Не дивуйся, що в нашій пшениці 
Залізне будяччя зросло.

XXXVI

Зупини мене, мій Творче, 
Бо вертаюся назад —
В пекло людське богоборче, 
В огняний кривавий ад!
Я збиваюся на слові.
Ласку мудрості гублю;
Знаю, на ворожій крові 
Не зросте зерно жалю. 
Благодатної свободи 
Не заквітне добрий злак,
А з-під скиби в дні негоди 
Вишкіриться знов мастак,
І зросте відомсти криля, 
Штик — ненависті остюк, 
Та з трутизною косиця — 
Лицемірний дар гадюк...

Але ж с вітчизна-мати.
Біль хрестів і перехресть. 
Честь за неї збройно стати,
І за неї вмерти — честь.
Бо коли вітчизна гине,
Гине правда й доброта, 
Твого слова, Господине, 
Вже не звідують уста.
І ростуть гадючі зуби, 
Двоїться язик хахлів; 
Пожаданням самозгуби 
Обертає душу в хлів.
І нема Тебе, мій Княже, 
Де вітчизни вже нема.
Тож нехай орда поляже, 
Що на нас іде сліпа.

Я не знаю, хто з нас вище 
В мирний і ласкавий час, 
Але там, де бойовище, 
Вітчизна дає наказ.
І не можеш Ти сказати — 
Киньте зброю і сурму, 
Йдіть у тюрми й каземати 
На тортури й на страму!
А як скажеш — не поможе, 
Не послухаєм, не жди.
Тож не зупиняй нас, Боже, 
А натхни і поведи!

XL

Ну, а що там — за межею? 
Янголи чи тільки хроби? 
Плоть мою зліпив Ти з глею, 
Давши їй земні хвороби
 І минущість. Тож не диво, 
Що земля землею стане,
Але душу неможливо 
Обернути в тлін, мій Пане! 
Дух повинен стати духом, 
Тільки в іншій оболонці,
Та не місце моїм скрухам, 
Болістям сліпим на сонці. 
Оберни і їх, Владико,
У печальне попелище,
Хай того не мучать дико,
Хто до мене став найближче.
Залиши з мого натхнення,
З мого духу, і мого труду 
Тільки пісню воскресення 
На гробах живого люду, 
Тільки поклик до свободи 
Крізь тюремні фати й брами, 
І любов до світла й згоди 
Між гнівливими братами. 

ХLIV

Творителю всього живого,
Ти відаєш про смерті біль,
Що в серці зернятка малого, 
Неначе пійманий мотиль, 
Крильми тріпоче! Помирати 
Не хоче серце. Але Ти 
Не лічиш доблесті, ні втрати, 
Ні шибениці, ні хрести.
Ти підкорив закону тління 
Плоть, де вирує думка й сміх, 
А повне темностей каміння 
Поклав у мур церков своїх.
Але ж це ми — і люди, й зела, 
І звірі, й бджоли, і птахва,
І музика сумна й весела — 
Прикметності Твого єства,
Я знаю, це Твоя скорбота 
Спадає листям з чорних веж, 
Де срібні осені ворота 
Засвідчують, що Ти живеш 
І мучишся в тужбі відходу,
В жаді смертей і воскресінь,
І силою нового плоду 
Перемагаєш мертву тлінь.
А завтра, як відійдуть ниці 
І скресне поле жнив’яне,
Твій усміх в золотій пшениці, 
Як хвиля вітру, промайне.

XLVII

Quo valis, Domine? Куди Ти йдеш? 
Куди мене незрячого ведеш?
ХТО Я такий? Савло чи вже Павло,
Що мстить своїй душу за давнє зло?
Два імені? Та не мені. Я йму 
В одному слові волю і тюрму. 
Перейменуй мене, перехрести,
Та цим не звільниш дух мій з бідноти. 
Хоч стану я апостолом Твоїм,
Мене Твій меч скарає, наче грім.
І Ти його не в змозі одвернуть,
Бо в цьому людська й божественна суть: 
Творець добра і зла — одне єство,
І крізь олжу йде правди торжество!
Та суд не бачить ні причин, ні тла,
Він розглядає тільки злі діла.
Мій Господа, Тебе я не виню,
Що сотворив мене з води й вогню,
З брехні і правди, з гніву й доброти,
Зі смутку й радості, з любові й мсти. 
Quo vadis, Domine? Куди йдемо?
Зірви з моїх очей старе більмо!
Ні, не зривай, я чую навкруги 
Румовище, могили, вороги —
Нехай ніхто не вздрить в моїх очах 
Дороги нашої скорботний жах.

Дмитро Павличко

Переглядів: 22


Разработка веб сайтов