Різдво
І
Сніжок, сніжок, яке велике диво —
Сніжок вовнястий, ніжний, мов кожух.
Він падав то повільно, то сквапливо,
То вгору з вітром підлітав, як пух.
Сніжок мене заворожив назавше,
Покликав у глибини світові.
Я з ним злітав, розкрилля рук рознявши,
Я падав з ним і гинув на траві.
Сніг віщував, що будуть свята файні —
Узвар, пампушки, креплики, кутя,
Що в жолобі на сіні, в нашій стайні,
Народить діва сяюче дитя.
В молитві я шукав своєї мови,
Мов золотого в маминій руці.
Я з татом різав січку для корови,
Читав буквар вночі при каганці.
А добрий сніг під ніч сідав на серці,
Літав, мов іскри, далеч золотив.
А янгол білокрилий на смереці
Стояв і зорі, як свічки, світив.
II
Було Різдво. Колядував Стопчатів.
Співала під хатами дітвора.
І чувся десь далеко голос братів,
Десь ніжно озивалася сестра.
Над Лючкою на лавці, що хиталась,
Стояв я і дивився в небеса.
І зірки першої зелена зав’язь
Просяяла, мов колосок вівса.
На Короленку, Насарат, Палиту*
Дивився я і бачив, як з висот
На ясні зорі з темного блакиту,
Немов на стерні, вийшов Саваот.
В сивизнах він стояв поміж зірками,
В сорочці до колін, як наш дідусь,
І чорними, мозольними руками
Благословляв він Україну-Русь.
Він вислухав мій спів і за колядку
Монет великих пригорщу мені
Сипнув — і гроші билися об кладку,
І падали в замети різдвяні.
Я був маленький, і в дитячій тремі
Пригадував мелодію й співав:
Син Божий народивсь у Вифлеємі,
А Бог над Короленкою стояв…
В своїм селі я знову колядую,
Під льодом Лючка плаче тишкома.
Ні брата, ні сестри я вже не чую,
І Бога вже між зорями нема.
III
Всім тілом я тремтів, немов трепета,
Всім тілом я дрижав, як соловій, —
Так я колядував! А моя тета
Сльозу втирала із вологих вій.
Вона мене запрошувала в хату,
Давала миску яблук або груш.
І за колядку брав я ту заплату,
І тішився, і далі біг чимдуж.
Летів через плоти й перегороди,
Щоб виспівати колядки свої
Під вікнами заможної господи
І під віконцем бідної сім’ї,
Щоб жодної не обминути долі,
Так ніби був лиш я за вістуна,
Що десь у Вифлеємі, у стодолі,
Прийшла на світ дитина осяйна.
Я вірив, що колядка порятує
Усіх стражденних у моїм селі,
Я вірив, що Господь на небі чує
Мої різдвяні просьби та жалі.
Я був тоді подібним до поета,
Що зводить світ ілюзій і надій.
Я ще не знав, чому це моя тета
Так плакала, зачувши голос мій.
IV
Моя ріка була покрита льодом,
А ковзанка — як мапа ста доріг,
Блищала, а вода текла під сподом,
А лід, втікаючи мені з-під ніг,
Потріскував, мов стиснутий горіх.
Я їздив по крижині на підковах,
Прибитих до обцасів. Я літав,
І слід мій стигнув на снігах шовкових.
Що пахнули, неначе пласт отав,
Де повно яблук батько поскладав.
Крізь лід я бачив дно ріки моєї,
В сапфірах та алмазах чисте дно,
А сніг біліший був за цвіт лілеї,
В сувоях він лежав, як полотно, —
Між них світило водяне вікно.
Вже сутеніло. Вечір чорнобривий
Стояв у сивому байбараці.
Зближалося Різдво. Я був щасливий,
Тримав сніжинку, як зорю в руці,
І лід смоктав, як справжні льодянці.
Я човгався на Лючці, на крижині,
Скарби світили крізь тонкі льоди,
І навіть риба в срібній кожушині,
Готова на різдвяні холоди,
До мене посміхалася з води.
V
Вікно — як око, над загатою,
Хатина в шапці сніговій.
А я співав під тою хатою,
Колядував, як соловій.
Сніжинки на шибках топилися,
Вдивлявся я в нутро житла;
Там діти-янголи молилися,
Господь сидів коло стола.
То був господар хати вбогої,
Дідусь — на бровах сивина.
Про Вифлеєм співав я Богові,
Приявному на склі вікна.
І досі я живий ще згадкою,
Як тішився при тому склі,
Коли, піднесений колядкою,
Я бачив Бога на землі.
VI
Дванадцять страв пісних приготувала мати;
І першою була пшениця, чи кутя.
То божі смакощі, осінні аромати,
Горіх, і мак, і мед, і зерен розняття.
А друге місце мав червоний борщ — багряні
Промінчики життя із серця буряка.
Такої смакоти в найкращім ресторані
Не зварять — все в них є, та вмілість не така!
Були в нас голубці — смачне творіння музи
Гуцульської — таке не їв ти на віку —
В капустянім листку крупи із кукурудзи,
Запечені в печі у глинянім горшку.
А ще вареники із бриндзею, із сиром,
З картоплею, але смачніші між всіма —
З капустою — скажу, коли вже бути щирим, —
Я їх любив і брав руками обома.
А далі запражка — печеня із грибами,
Що в інші дні її із м’ясом подають,
А в піст — лишень гриби, що звуться ще губами,
На понюх кликали, як в ліс тіниста путь.
Була ще страва в нас, що наша вбога доля
Придумала на те, щоб заздрив нам багач:
Із конопляною олією квасоля,
Їства цього тепер нема, згадай і плач.
Ще оселедчики, одягнуті лускою,
У Маня куплені, лягали на таріль.
Так ми стрічалися з живизною морською,
Що надила й пекла, немов смачнюща сіль.
А був ще другий борщ, в якому не петрушка,
Не морква плавала, а лиш один буряк
Домінував, як пан, а біля нього вушка
Ходили навкруги, творивши блиск і смак.
Ще мидниця була з пампушками, на три дні
Їх мати напекла для колядницьких душ.
Їх їли парубки й господарі солідні,
І смакував мені їх лоскотний м’якуш.
Із сушені узвар — напій для пана Бога,
Із пахощами груш, і яблук, і сливок.
Про смакощі його оповісти незмога —
Вміщався цілий сад в один його ковток.
Я не згадаю вже дванадцятої страви,
Вона була десь там, на білому столі,
Де йшли з-під скатерті пахущості отави,
Найкращі запахи отецької землі.
VII
Як ми вже спали по вечері,
Я вчув неначебто вві сні,
Як скрипнули у сінях двері,
Як хтось пройшов у тишині.
Моя загублена колядко,
Вернись до мене і згадай,
Як я побачив янголятко,
Що увійшло в наш тихий рай.
Казала мати: будуть гості
Невидимі — в нас — на борщі.
Та мав я очі дуже гострі,
Незриме бачив уночі.
Я бачив неба переблиски
І янгола, що із небес
Зійшов, і їв з моєї миски,
А потім помолився й щез.
Я затулив лякливо очі,
Сховавсь під ліжником, мов кіт,
А вранці я сліди діточі
В снігу уздрів коло воріт.
То янгол був. Приходив пішки,
Підкріплював свою снагу.
І бачив я, що босі ніжки
Сліди залишили в снігу.
VIII
Чорт обряджався у чорні панчохи,
Ангел — у мамину білу сорочку.
А були ж то онуки бабусі Явдохи,
Що повиростали в однім сповиточку.
Чорт мав хвостяру і маску з рогами,
Ангел — сяйну діадему і крила.
Вила ходили між колядниками,
Зоря Вифлеємська над ними світила.
Тішились браття, аж роки скорботні
Синцями спеклися в скатованій шкірі.
Були ж вони разом у бандерівській сотні,
Разом рубали ліси на Сибірі.
Життя оберталося колом заклятим,
Епоха стояла злостива і підла.
Ангел навчився лаятись матом,
Чорт без молитви не брався до їдла.
Вернулись вони з-за колючого дроту,
Два герої вертепу, два різдвяні актори.
Чорт, що являє побожну істоту,
Ангел, що повен гнівби й непокори.
Боже, прости мені всі перекрути,
Бо не мав я подвійного розуму й серця,
Та мусив за чорта і за ангела бути
У тому вертепі, що світом зоветься.
IX
Як грав я ангела, мене
Не шанували, не любили,
Принижували й навіть били
За ремесло святе й трудне.
Любив я ворогів своїх,
Був коло бідних на сторожі,
Наймав за мудрих служби Божі,
Дурних не піднімав на сміх.
Не знав я заздрості й пихи,
Лиш тих ганьбив, хто світом править.
Мені подобалися навіть
Дрібні беззахисні гріхи.
Лукавим я прощав діла,
Тихцем підказані злобою,
Перевиховував любов’ю
Майстрів ненависті і зла.
Та все даремно. І тоді
Я взявся грати сатанюку —
І стали цілувати в руку
Мене зухвальці молоді.
Мене любили за слова
Різкі та гострі, наче цвяхи.
Хоч я не вбив би і комахи,
Мене боялася братва.
Ходив я в масці, та в душі
Мені світили білі крила.
Невпевнено тримав я вила,
Ціляючи в гріхи чужі.
Я роздивлявся навкруги —
Було для мене дивиною,
Що дружби прагнули зі мною
Мої закляті вороги.
Йшли загримовані царі
Зі мною поруч, вдячні долі
За ті свої вертепні ролі,
Я ж задихався в машкарі!
Бездарний з мене сатана
Та й ангел теж не був, як геній,
Та жив я на землі, натхненній
Різдвом, хмільнішим од вина.
Х
Невіста сина сповивала,
Співала, тішилась, не знала,
Що те малесеньке дитя
Постане оборонцем роду,
За Україну, за свободу
Пожертвує своє життя.
А син дивився мамі в очі,
Невтишно плакав дні і ночі,
Неначе знав заздалегідь,
Що має тяжко помирати
У темнім бункрі від гранати,
Де ворог навкруги стоїть.
Співала мати колискову,
В дитя вчаровувала мову,
Вдихала душу в ніжну плоть,
Дитину обертала в мужа,
Що мусив стати до оружжя,
Померти мусив, як Господь.
Співала мати біля сина
І вірила, що та дитина,
Як сонця раннього чоло,
Освітить душі ниці й темні…
Так діялось у Вифлеємі,
І так в Стопчатові було.
XI
У кузові сиділа Божа Мати,
Дитя своє тримала на руках.
Ії везли в тюрму чужі солдати,
А партизани йшли колядувати
І тій машині заступили шлях.
І кулемети клацнули замками,
Луна пішла, і стрепенувся плай.
А Божа Мати стала над штиками,
І свого мужа між колядниками
Побачила й сказала: „Не стріляй!
Дитина спить!» І сотня відступила.
І конвоїри стали враз людьми,
Неначе вийшла з них нечиста сила;
Розбуджена душа заговорила,
Від сонця тріснув лід серед зими.
Різдво! Життя! Давай — на Верховину!
І хлопці розвернулись… А тюрма
Чекала на солдатів, на машину,
На пійману сотенного дружину,
Чекала й не діждалась: їх нема!
Нема для станіславської катівні,
Немає для Сибіру і тайги;
Десь, може, в Брустурах чи Криворівні,
Збудили їх над ранком треті півні,
Пішли в УПА вчорашні вороги.
І вчилися вони колядувати,
Хлоп’ята з Бучі та з Чигирина.
І вже були в них інші автомати,
І їх благословляла Божа Мати,
А в бій вела сотенного жона.
XII
Мій батько був тоді в колгоспі головою,
З жури чорнів, бо мав дві влади над собою:
Район і гарнізон, стрибки й секретарі
За самогонкою з’являлись на зорі,
Бо починалася їх влада люта й п’яна
Й до вечора тяглась, а з вечора до рана
Тривала інша власть — своя, а не чужа.
Тож батько мій ходив по гострині ножа.
Був сорок сьомий рік, Різдво, сніги, як свічі,
Біліли на дахах і на гірськім узбіччі;
Був ясний день. З гори зійшли колядники —
Тризуби на шапках, на грудях — блискавки.
Зійшли, не боячись, при сонці і при зброї,
І стали під вікном для пісні різдвяної.
А мати глянула: «Це наші! В хату клич!»
І хата охнула від молодих облич.
Зайшли. Молилися. Засіли біля столу.
Сотенний зняв кожух.
Він їв кутю й спрокволу
До батька говорив: «Пане Павличко, тра!
Потрібна поміч нам з колгоспного двора,
Голодні хлопці ждуть в Корнівці на постої.
Підкиньте, підженіть нам живності якої!»
А батько посміхнувсь: «Дві ялівки даю
З колгоспу, а одну таки віддам свою.
Знайдуться й підсвинки, курчата, гуси, вівці —
Сю ніч оте добро опиниться в Корнівці!»
Сотенний попросив паперу й олівця
І довідку почав писати для отця.
Він все перелічив, що батько мав прислати,
І мовив так: «Харчі ми не берем без плати.
Держава наша все віддасть… Ми — не вовки
І не грабіжники, а чесні вояки!»
Мій батько взяв папір, погладив, за халяву
Засунув і сказав: «Допоки там державу
Збудуємо свою, я, хлопці, підожду,
Але тепер колгосп віддам за коляду!
Як Бог діждати дасть, скажу я Україні,
Що заплатили ви мені й моїй родині Колядкою!»
І тут постала коляда,
Так ніби увійшла княгиня молода
До хати нашої, і на стрілецькі чола
Упала Божа тінь, як світло з ореола…
І хлопці так пішли, у зблисках коляди —
За синю лінію карпатської гряди,
І видно ще було те світло за горою,
Що з піснею лягло на їхню твар і зброю,
І чути ще було в Стопчатів з Космача
Гудіння голосів, як струнний звук меча.
XIII
Була різдвяна ніч. Світили ясні зорі.
Спартан прокинувся. Побачив із вікна,
Що мерехтять в снігах штики, як борона,
Що він — оточений, — стоїть орда надворі.
Де сотня? Де стрільці? Де кулемети скорі?
Нема нікого! Сам. Дружина спить, вона
Усміхнена, немов приснилась їй весна,
Розквітлі яблуні в небесному просторі…
Він не збудив її, не вклав у руки бронь,!
Не крикнув, не зірвав із неї покривала.
А вистрелив собі впритул, в гарячу скронь.
Але в останню мить побачив, як вставала
Жона, як пістолет в тремтячі руки брала!
І як рвонулася за ним же навдогонь…
XIV
Внизу — безпам’ятна амеба,
Вгорі — продажний лицедій, –
Неначе й не було в нас неба,
Різдва і зоряних надій.
Внизу — розчавлена жеброта,
Вгорі — безгрішні шахраї,
І двоязичіє із рота
Державного, — як спів змії.
Знов наша мова у неволі,
Хоч воля ходить навкруги,
Та навіває в очі солі
Студений вітер із тайги.
Плебей вшановує плебея,
Торгаш цілує торгаша.
І зраджена, немов Медея,
Жадає мсти моя душа.
Знов суне на Вкраїну горе,
Вже перебуте в таборах.
Так сходь же, Вифлеємська зоре,
Показуй до свободи шлях!
XV
На волі жити тяжче, як в неволі —
За все терпи, за все відповідай,
Дивись, який без маски рідний край,
Без кайданів, але голодні й голі
Раби, що в’януть на чужій землі,
Хліб заробляючи по всій Європі,
І слухай, як Тарас ридає в гробі,
Бо закопали мову москалі
В його могилу, а хахли лукаві
Підкинулись під наші прапори
І знають лиш одне: дери, бери,
Кради й збагачуйся в своїй державі.
Та ні! Не плач, Тарасе! Оживе
На волі воля, вигинуть моголи,
А наша мрія не помре ніколи —
Вітай життя державне і нове,
Трудне життя, коли приймаєш болі
Не від чужинця й ката: вознести
Нема на кого скарги — всі брати,
Аякже! Всі в стражденнім ореолі!
Трудне життя, коли нема Різдва
Ані Великодня в убогій хаті,
Коли хруні й перевертні багаті
Затоптують у грузь Твої слова;
Брудне життя, коли манкуртів зграя
Опанувала студії й ефір,
І лиже кров чеченську братній звір,
«В адну сєм’ю слав’ян аб’єдіняя».
Та є держава! Кров’ю поколінь
Насичена земля — для ліплень здала,
Міси її, виймай із неї тлінь,
Щоб думала й безсмертною ставала.
Вітай держави рождество, як плоть,
Що потребує, наче глина, духу —
Вдихнім же в неї — та не потеруху,
А той вогонь, що людям дав Господь!
Дмитро Павличко
Переглядів: 434
