А човен вже на риф
Хвилі радості – дні розплати,
А човен вже на риф жене.
Можна вже перейти всі утрати,
Відстраждати й спалити мости.
Можна навіть уже попрощатись...
Але як це по-людськи: ждати,
Хай ця чаша мине...
Скільки пам'ять — око за око!
Всі віки — тільки тьма в очах...
Як то треба злетіти високо,
Щоб узріти спасенний шлях
Всепрощення і дух любові,
Вільне слово надії — всім,
Марноту безкінечних пімст…
Але як по-земному глибоко:
Я приніс вам не мир — меча.
Все під сонцем, що жити хоче,
Поривається в цвіт і плід.
Його вітер життя толочить,
Його хвиля війни змиває.
Воно просто на брук лягає
І стікає потоком в рів...
Але де ті, що вільно хочуть
Вмерти й стати сіллю землі?
Розкрутилось, зійшло з орбіти
І пішло у словесний ріст...
Скороспілі шкодливі діти
Розтоптали щось дуже просто,
Загубили щось дуже давнє
І забули щось дуже вічне:
Дух святині, молитву й піст.
Все держиться на гранях міри —
Тонких струнах, які з основ
Живлять дух і проміння віри.
Віри тої, що гори ворушить.
Що тримає на хвилях моря.
Що веде крізь безодні горя —
Тільки віри! На хвилях віри
Ожива всетворяща любов.
Євген Сверстюк
Переглядів: 591
