Життя

Вінок сонетів

Де шлях до дому вічного, ясного,
коли лиш гостем нам судилось тут
перебрести земну коротку путь
і не дійти ніколи до порога

Твойого храму мудрости стрункого,
куди невпинно крізь віки ідуть
мандрівники — складаючи свій труд
на вівтарі свого Творця і Бога.

Скажи ж нам, Всемогутній, хто є Ти,
чи шепіт серця, чи важкі світи?
Пощо нас вивів Ти в земну дорогу?

Світи безмеж пливуть акордом дужим,
і станула людина й серце тужить...
Та ради і поради нівідкого.

VII

Чоло прибравши в золото вінця,
що став за символ володіння й сили,
людина жде поклону від безсилих,
щоб уподібнитися до Творця.

Куди тебе провадить влада ця,
коли життя коротке і безкриле
і все, що людські руки й ум створили,
іде до невідхильного кінця?

Прив’язана до марности земної,
людина в гаданій пишноті йде
і світом управляє в неспокої,

завіривши безсмертності. Проте,
щоб володіння боронить земного,
вона дає закон добра і злого.

Вона підносить зір туди, де зорі —
неначе книга про світів буття,
де мчать сонця в далінь без вороття
у безосяжну голубінь просторів.

Стоїть людина і безмежжя зорить:
Яка таємна глибина життя!
І чи не ласка благодать чуття,
що обіймає далі неозорі?

Там вічність — замість змінности хвилин,
нескінченість — не дробина кришин,
там мудрости Творцевої закони

рахують світу рухи колові
і в послуху могутніх сонць корони
освічують безмежжя світові.

Освічують безмежжя світові
далеких зір заквітчані намиста
і славу проголошують врочисто
Творцеві за діла Його нові.

Яка велична сила у Тобі,
що слухає Тебе далінь кулиста
безмежности і вічности — і сниш Ти
у непомітнім атома кружві.

Ти невмовкаючий законний рух
і ми — лиш витвір змін отого руху,
що розділи матерію та дух,

і лучить знов матерію із духом.
Людина стежить рухи життьові
й порядок світу творить в голові.

Порядок світу творить в голові
людина з мислю дорівнять Творцеві
і ставить пам’ятник собі крицевий
на днів своїх відміреній жорстві.

Наслідує його прикмети дві:
творити й нищити стани життєві.
Схвильована, вона питає: де він —
закон, що гонить маси світові?

О, людська думко, що повернеш знову
до первнів у землі: піди і глянь!
Тобі призначено шукань дорогу,

бо відкриття — це смерть. У книзі знань
людина пізнає Того, хто творить,
і голову схиляє у покорі.

XII

І голову схиляє у покорі
людина перед величчю світів.
Є вічність без просторів, без віків
і шлях, що йде до вічности — між зорі.

Вслухається, як просторінь говорить,
як серце гомонить свій тихий спів,
де силу чарівну Творець посів:
безмежжям править — лад у серці творить.

І не шукати нам Його сліду —
Він сам веде нас, живучи між нами:
ми з Нього вийшли у земну ходу,

до Нього вернемося ще за дня ми.
Лунає всесвітом хвала Творця
із співом, що несуть його серця.

XIII

Із співом, що несуть його серця,
нам проминає час земний, манливий —
і думки людської химерні зриви,
як самоцвітний відблиск камінця.

Чи там, де квітнуть золотом сонця,
що світло шлють усім майбутнім дивам,
життя існує більш ясне, правдиве,
ніж те, яке дала нам дійсність ця?

Та нам призначено земний цей простір,
та нам дано лиш припадковим гостем
пройти межу земного городця.

Немов розспівана чудесна ліра,
якій Творець свої пісні завірив,
людина йде — задивлена в Творця.

XIV

Людина йде — задивлена в Творця,
зриваючися летом поза хмари,
і в глибині душі жадливо марить
про вічність без почину, без кінця.

Серед свого земного городця
життя сприйма, як ласку і як кару,
і сповива його лелітним чаром
думок, що їх запалюють сонця.

Це Ти її привів у храм чудесний:
мале кільце у вічності буття,
як витвір серця й розуму Твойого.

Твоєю мислю віддихає всесвіт ...
У змінності безстримного життя
Творець людину вивів на дорогу.

Остап Тарнавський

ТАРНАВСЬКИЙ Остап