Екклезіаст

Переспіви циклу «На біблійні теми»

Слова Екклезіаста, 
сина Давидового, 
царя в Єрусалимі.
(1, 1–18)

І.

О суєта над суєтами!
все создано для тлі.
Все суєта під небесами,
все порох на землі.
Яка користь для чоловіка, 
що так працює він,
Як всі діла його од віка 
вкриває тлін руїн?
Бо рід за родом вимирає, 
летить за роком рік,
А небо синє і безкрає 
не рушиться вовік.
На сході сонце рано встане — 
то золото, то кров, 
Суєтний мир за дня огляне 
і кане в море знов,
А через ніч воно вертає 
назад на ясний схід,
Де знову день його чекає,
що йде за сонцем вслід. 
Вітри на північ пролітають, 
з полудня йдуть на схід,
І знов на захід повертають,
відколи божий світ.
До моря ріки йдуть глибокі, 
а море не заллють,
Назад вертаються в потоки 
і в море знов пливуть.
І що минуло, знов настане, 
бо вічність та сама.
Під сяйвом сонця, що над нами, 
нового вже нема.
Говорять люди, що чимало 
нових настало див,—
Та вже те все колись бувало 
за давнішніх часів.
Коротку згадку про минуле 
змиває згодом час;
Все, що ми бачили і чули, 
забудуть після нас.
Всі речі так трудні для духа, 
не перекажеш їх!
І не наслухаються вуха, 
не стане днів твоїх.
Цю муку дітям чоловічим 
послали небеса,
Щоб придивлятися всім річам, 
де правда, де краса.
Я був царем в Єрусалимі.
Ізраїль мій народ.
Не знав я горя, ні гордині, 
ні смутку, ні турбот,
Та горе в тім мені, що часто 
до правди я зітхав,
До всіх багатств, до всього щастя 
ще й мудрості шукав.
Багато бачив я і слухав, 
розгадував щодня,
Та все те — втома лиш для духа, 
все суєта одна.
Кривого вилічить не зможеш 
зусиллями ума 
І мудрістю не приворожиш, 
чого ніде нема.
Бо хто зірве той ряд умовин 
короткого життя?
І сам до себе я промовив: 
що варта мудрість та?
Усім словам великодумним 
не викорінить зла,
Бо між безтямним і розумним 
різниця замала.
А скільки смутку і страждання 
в премудрості землі!
І хто помножує пізнання — 
побільшує й жалі.

ІІ.

І знов до серця я промовив: 
Даремний смуток твій!
Я все для тебе приготовив: 
розкошуй і радій!
Добром засипані комори 
для твого живота!
Та я і в тім побачив горе, 
бо й радість — суєта.
Нема душевного спокою 
і в радощах моїх.
І я на все махнув рукою.
Що дасть мені мій сміх!
Задумав я нужденне тіло 
вином розвеселять,
А серце мудрості хотіло, 
хотіло все пізнать.
І так в подвійному стремлінні 
плив вік мій молодий...
І я не знав, що без сумніву 
найкраще для людей.
Чи краще втіха насолоди, 
чи докази ума?
І в першім так багато шкоди,
і щастя в цім нема.
Я став чинить діла великі, 
садив і будував.
Що мали всі царі, владики — 
я втроє більше мав.
З чужосторонніми квітками 
розкішнії сади, 
Водопроводи і фонтани, 
басейни для води,
Багато слуг у мене було, 
невільниць і рабів,
Коров, слонів, верблюдів, мулів, 
овець, козлят, волів...
Я мав найкращі колісниці, 
побіду на війні.
Царі далекі і цариці 
скорялися мені.
В моїх теремах нудьгувало 
наложниць без числа. 
Срібла і золота немало 
війна мені несла, 
Дорогоцінних діамантів 
з покорених вінків,
Без ліку мав я музикантів 
і славних співаків.
Чого б душа не забажала, 
я їй не відмовляв,
А серце радощів не знало,— 
і все те я прокляв.
Що варта і всесвітня слава 
для смертного життя? 
Одна мана, одна забава, 
суєтна суєта.
Що з того, що моєї слави 
ніхто вже не діпне?
Від смерті все добро, що маю, 
не викупить мене.
Що варт те золото в коморі 
і мудрощі мої,
Як разом з дурнями, о горе! — 
згнию і я в землі!
Нащо ж було тоді трудитись, 
садити, будувать 
І тої мудрості учитись? —
щоб з дурнями вмирать? 
Хоч мудрість — сонцем нам сіяє, 
а дурощі, мов тьма,—
А все ж однаково вмирає?
І виїмку нема.
Не вічно пам’ятають люди 
ні дурня, ні мудрця,
І світ розумного забуде 
так само, як глупця.
І я з ненавистю гіркою
життя своє прокляв —
Те все, що власною рукою 
садив і будував.
Бо всі діла і вся наука
під сонцем марнота —
Одна утома лиш для духа, 
суєтна суєта.
Бо все, що я зумів придбати 
за кільканадцять літ,
Я мушу другому віддати, 
кидаючи цей світ.
Яким він буде — ще не знати, 
чи мудрим, чи дурним,
І той буде хазяйнувати
над всім добром моїм,
А я трудився не для себе, 
і марно йшли літа.
І я побачив: все під небом 
суєтна суєта.
Яка користь для чоловіка 
з його турбот і мук?
Скорботні дні його од віка, 
даремна праця рук.
Він і над тим не має власті, 
що сам собі придбав,
Де мусив стільки сил покласти, 
що потом поливав.
І хоч би грішника придбання 
до праведника йшло,
То в тім нема ще оправдання, 
і в тім велике зло.
І я сказав до свого серця:
Не мучся за життя!
Бо все, до чого ти торкнешся,
нікчемна суєта.

ІІІ.

Всьому свій час, 
своя пора є. 
На все є слушний час.
І все, що родиться,— вмирає,— 
сказав Екклезіаст.
Бо всім під сонцем верховодять 
закони смерті, тлі...
І в чорну вічність переходять 
всі речі на землі.
Є час родитись, час вмирати, 
садить і виривать,
То будувать, то руйнувати, 
лічити і вбивать.
Свій час на втіху і на горе, 
на сльози і на сміх,
Час засипать добром комори 
то руйнувати їх.
Свій час — для співу і розмови.
є час — боятись слів.
Є час для пестощів любові,
свій час — на лютий гнів.
Є час з усіми воювати, 
є час і в мирі жить.
Є час шукати, і збирати, 
і тратить, і губить.
О, скільки зайвої роботи 
послало небо нам!
Чи ж єсть користь яка з роботи 
намученим рукам?
В свій час і добрим і хорошим 
создав Господь цей світ,
А ми додуматись не можем, 
для чого він стоїть.
І догадатися не вмієм, 
де взялося те зло?
Бо й того ми не розумієм, 
що в нас самих зросло. 
Здається, кращої частини 
немає вже для нас,
Як веселитися щоднини,
в добрі прожить свій час. 
Діла всезнаючого Бога 
не зміняться вовік,
І не додасть до них нічого 
ніякий чоловік.
Шукай щось кращого, нового,— 
за все життя своє 
Прийдеш до висновку одного: 
найкраше так, як є.
Віки проходять над землею, 
летить за роком рік,
І вічно стогне під брехнею 
нещасний чоловік.
Під сонцем ложний суд осудить 
без доказу й причин,
Лиш Бог по правді нас розсудить, 
не скривдить нас нічим.
Він наше серце добре знає, 
всі думи потайні,
Він тайни всі повідкриває 
на серця глибині.
Не стало божої подоби
на всіх синах землі —
Вони подібні до худоби, 
безпам’ятні і злі.
Вони і родяться і гинуть 
не краще від скота,
Землі до смерті не покинуть;
їх доля — суєта.
Що разом жило і зростало, 
те разом в яму йде,
Бо що із пороху повстало, 
те в порох перейде.
Хто знає, чи душа людини 
злітає до небес,
А дух німої худобини
під землю сходить десь?
Бо переваги у людини 
над тварею нема —
І чоловіка і скотини — 
їх доля та сама.
І я пізнав, що краще буде 
на світі для людей,
Щоб не закопувать нікуди 
прибуток золотий.
Бо тим, що ти в свій час заробиш, 
не треба дорожить.
Себе щасливим ти не зробиш, 
як скупо будеш жить.
Зоставиш тут свої маєтки 
і з ними ти умреш,
І ні однісінької нитки
з собою не візьмеш.

IV.

Я бачив сльози і поклони 
пригноблених людей,
Я чув, як стогони, прокльони 
зривалися з грудей;
В руках гнобителя лихого 
багато гнулось їх,
А порятунку ні від кого 
не бачив я для них.
І я подумав: краще мертвим, 
ніж цим, що на землі,— 
Немає горя після смерті, 
ні кривди, ні брехні.
А щасливіші ті, що й досі 
на світі їх нема, 
Їм невідомі наші сльози 
і грішнії діла.
Я бачив, що діла й успіхи 
одного з-поміж нас 
Другому не давали втіхи, 
а мучили не раз.
І слава зависть викликає,
і заздрість — скарби всі, 
І без ненависті немає 
нікого на землі.
Та краще жменька невелика 
в спокою без гріху,
Ніж пригорщі з чужого лиха, 
наповнені страху.
І краще двом, аніж одному 
проходить путь життя:
Товариш, друг для твого дому,— 
то цінність хоч яка!
І з ворогом устоять двоє 
скоріше, ніж одно,
А нитка, скручена утроє, 
не рветься ледве що. 
Закорінилися од віка
в серцях задуми злі.
І праведного чоловіка 
немає на землі.
Не будь привабливим для слова, 
чужі слова провір!
А всім промовам пустослова 
ні крихточки не вір!
І на раба свого не сердься, 
що злом тебе згадав; 
Спитайся сам у свого серця: 
а ти не проклинав?
Над нами царствує випадок,
 вже здавна він осліп,
Бо не в розумного достаток, 
не в роботящих хліб,
І не в хороброго побіда, 
і слава не в митця;
І все на світі цім од віка 
суєтне до кінця.
.
Дмитро Загул

Переглядів: 24


Разработка веб сайтов