Українська
християнська
поезія

Випадковий вірш

Вертаю знову на пороги отчі

"Вертаю знову на пороги отчі"

* * *

Вертаю знову на пороги отчі,
Зоріє світлим спогадом душа,
Сльоза туманом застеляє очі,
А стежка у дитинство поспіша.

Вона ось в’ється вдаль поміж житами
До хутора старого край села.
Старезна груша – днів минулих пам’ять –
В моїй душі пагінням проросла.

Здавалось, сонце тут тепліше гріло
І зорі тут світили яскравіш…
Пройшло, відгомоніло, відболіло,
А ти вже перед вічністю стоїш.

Життя умить конем баским промчало,
Та не забути хутір той, село.
Зерно, що там в дитячу душу впало,
В мені живим колоссям проросло.

Тепер для Бога колоситься нива.
Допоки благодатна ще пора,
Завершити спішу Господнє жниво.
Який Він щедрий у своїх дарах!

Прошу я лише мудрості у Бога,
Щоб колосків у полі не лишить
Й не загубити Божої дороги,
Допоки прийде заповітна мить.

Лідія Вудвуд



Читати далі

146

авторів

3031

віршів

802

русских стихов

291

дитячих віршів

Українські класики

КУЛІШ Пантелеймон

Пантелеймон Куліш (1819-1897) — український письменник, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець.

Автор першої фонетичної абетки для української мови, яка лежить в основі сучасного українського правопису. Автор першого україномовного історичного роману "Чорна рада". Автор першого українського перекладу Біблії.

Творчу роботу Куліш поєднував із державною службою та громадською діяльністю.

Навчався Куліш у Новгород-Сіверській гімназії, потім (1837—1839) на правах вільного слухача відвідував лекції в Київському університеті. Опісля вчителював у Луцьку (1842) та Києві (1843—1845), де згодом почав працювати як археограф під керівництвом М.Максимовича. Тут він зазнав у релігійно-філософському плані впливу П.Авсенєва, зійшовся з М.Гулаком, М.Костомаровим і В.Білозерським, які стали засновниками унікального за ерудованістю і творчим потенціалом гуртка. Незабаром до них приєднався Т.Шевченко.

Та сама група молодих слов’яно - й українофільських київських інтелектуалів на межі 1845—1846 рр. утворила Кирило-Мефодіївське братство.

На переконання Куліша, Бог співіснує в нас і промовляє через наше серце. Тож треба морально очиститися, щоб створити в собі Храм Божий. При цьому для молодого літератора як для типового представника культури українського романтизму "серце", "внутрішня людина" нерозривно пов'язані з рідною землею і народом, дух якого розкривається й виражається через творчо обдаровану особистість.

Під впливом М.Максимовича (якому він допомагав у дослідницькій роботі) Пантелеймон Олександрович захопивсь українською історією та етнографією. Як співробітник Київської археографічної комісії, він багато подорожує Правобережною Україною, вивчає історичні документи й пам'ятки минулих епох, знайомиться з фольклором і народним життям. До цього періоду належать його балади, повість "Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад" та епопея "Україна", видані 1843 р. в Києві.

У 1845 р. Куліша, який здобув досить велику популярність завдяки своїй літературній творчості й широкій філологічній ерудиції, було запрошено до Петербурзького університету на посаду викладача російської мови для іноземних студентів. Переїхавши до північної столиці, він бере шлюб з Олександрою Білозерською.

З переїздом до Петербурга інтерес Куліша до козацької України тільки зріс. Це, зокрема, яскраво відбилося в його "Повісті про український народ" (1846). Займаючись слов'янознавчими дослідженнями, за рекомендацією професора П.Плетньова, він одержав відрядження до Польщі для вивчення мов, побуту, історії та культури західних слов'ян. Ллє через кілька місяців після приїзду до Варшави, вже 1847 р., його було заарештовано у справі Кирило-Мефодіївського братства й відправлено на слідство до Петербурга.

У вироку йшлося про чотири місяці ув'язнення (в Петропавловській фортеці) й заслання до В'ятки. Завдяки клопотанню друзів покарання замінили поселенням (під наглядом поліції) в Тулі та забороною друкуватися. Оскільки ніяких конкретних злочинів йому інкриміновано не було, вже 1850 р. Куліш одержав дозвіл на повернення до Петербурга. Він цілком віддався літературній і науковій роботі, розгорнув широку суспільну й публіцистичну діяльність, хоча друкуватися йому дозволили тільки після смерті Миколи І.

1856-1857 рр. – видав етнографічно-фольклористичний, історіографічний та літературний збірник «Записки о Южной Руси».
У 1858 і 1861 роках Куліш здійснив дві подорожі по Західній Європі, які сприяли ознайомленню його зі здобутками західноєвропейської цивілізації.

 Від грудня 1864 р. Куліш працював урядником у так званому Установчому комітеті у Варшаві. Був звільнений зі служби у жовтні 1867 року. До вересня 1868 р. редагував переклади адміністративних актів із польської мови на російську, а потім до кінця року чекав у Варшаві грошової винагороди.

 У 1869-1871 рр. Куліш проживав переважно в готелях Венеції, Відня та Праги, виїздив в Україну – на свій хутір Піддубень коло Мотронівки. У 1867-1871 рр. особливо зблизився з галицькими народовцями й членами віденського студентського товариства «Січ». Він допомагав видавати у Львові єдиний на той час загальноукраїнський журнал «Правда», частково фінансуючи його й друкуючи в ньоу свої твори.

 Друга половина 60-х років стала для Куліша завершенням усього попереднього етапу творчості.

 У червні 1871 року Куліш повернувся з-за кордону до Піддубня, навесні 1873 р. продав цей хутір і перебрався разом із дружиною до Мотронівки в колишню садибу Білозерських, яку відкупив од швагрів разом із частиною належних їм земель. Від жовтня 1873 р. влаштувався у Міністерство шляхів сполучення. 31 липня 1875 р. його звільнено зі служби згідно з поданим проханням. Од вересня 1876 р. до початку квітня 1877 р. мешкав у Москві, читав у бібліотеках та архівах давні рукописи й стародруки. У листопаді 1878 р. – лютому 1879 р. разом із дружиною виїздив до Парижа, ходили до картинних галерей, музеїв Лувру та інших палаців, а також на публічні лекції з історії та філософії в Сорбонні та Колеж де Франс. Наприкінці листопада – на початку грудня 1880 р. відвідав Відень.

 На початку квітня 1883 р. повернувся до Мотронівки, де, усамітнившися з дружиною, зосередився на літературній, перекладацькій та історико-дослідницькій праці. До кінця життя творчо працював, друкував нові твори.

 Помер 14 (2) лютого 1897 р. в Мотронівці (тепер у складі села Оленівка Борзнянського району Чернігівської області). Там його й поховано.


Читати далі