Завіса

Завіса

«...I завiса у храмi роздерлася надвоє — від верху аж додолу...» 
Матвiя 27:51

Спотикаючись, йшли iз раю, 
Вже без слiз, у тупому безсиллi. 
Їх чекають роки вiдчаю 
I кривавiї рани — в душi й на тiлi.

А позаду Едем лишали 
I палаючий меч Господнiй. 
На минуле завiса впала, 
Мов розверзлась страшна безодня.

I пiшли прабатьки по свiту, 
Вiддаляючись далi вiд Бога. 
Залишилась повiк закрита 
У присутнiсть Творця дорога.

Але протягом сотень рокiв 
Бог Свiй погляд на землю правив: 
Говорили уста пророкiв 
Про святi й досконалi справи.

Вiдкривався у храмi пишнiм 
Серед тисячi жертв невинних. 
I тремтiв перед Ним, Всевишнiм, 
Весь народ за свої провини.

Але все ж червонiла кровно 
I колола гострiше списа, 
Немов свiдок колюче й безмовно 
Мiж людиною й Богом завiса.

Пломенiла, як символ втрати 
Спiлкування з великим Богом. 
I нiщо не могло з’єднати 
Перекриту колись дорогу.

I висiла б вона довiку 
Пiд суворим склепiнням храму. 
Та здригнулась земля вiд крику: 
«Вiдпусти, вiдпусти Вараву!»

...Над Голгофою нiч ридала, 
Хижа тiнь вiд завiси гусла. 
Там Любов на хрестi вмирала, 
Оживляючи всохле русло.

Але з неба дивились очi 
З тихим болем:
            «Так треба, Сину». 
Й тяжкий стогiн: 
            «Звершилось, Отче!» 
Навпiл розiрвав тканину.

Простягнувши пробитi руки, 
Перший крок Бог робив iз неба, 
Щоб планету, зчорнiлу в муках, 
Як дитя, пригорнуть до Себе.

I завiса в пилу лежала 
Непотрiбною купою шмаття... 
А Отцiвська любов пiднiмала, 
Як примирення, символ розп’яття.

Юрій Вавринюк