Як добре, коли мама ще живе,
Хоча давно вже посивіли скроні
І стали шорсткими її долоні,
Тихішим голос, що "дитино" зве.
Як добре, коли мама ще живе.
Коли ще можна, всю зібравши втому,
Прийти із пройдених доріг додому,
Де у розмові з нею сум спливе.
Як добре, коли очі ще її
Дарують погляд, сповнений любові,
Хоч може бути стриманою в мові,
Чи докорить за огріхи мої.
О, так уміє лиш вона одна!
В куточках вуст ще й посмішку сховає,
Журливо головою похитає -
І визнаєш провину всю сповна.
Бо хіба можна приховати щось
Від мами, яка серцем відчуває,
Й здається, все вона про тебе знає:
Чого досяг, що так і не вдалось.
І в добрих теплих маминих руках,
Що ніжно так до себе пригортають,
Ураз всі негаразди відступають,
І можна знов продовжити свій шлях.
О мамо, мамо! Доброта твоя
Мене у світі цьому зігріває.
Поки ти є, себе я відчуваю
Дитиною, хоч вже й сім'я своя.
Дай Боже ще тобі здоров'я й сил,
Щоб знов і знов могла мене стрічати
І посмішкою кликати до хати,
В мого дитинства батьківській уділ.
Дай Боже вміти і мені, могти
Свою матусю рідну шанувати
І кожну мить із нею цінувати,
За все їй вдячністю відповісти.
Юлія Тонего
162
авторів
3349
віршів
819
русских стихов
322
дитячих віршів
Дмитро Загул (1890–1944) – український поет-символіст, літературознавець, критик, публіцист, перекладач, педагог, громадський діяч..
Народився Дмитро Юрійович 28 серпня 1990 року в Буковинському селі Мілієво (тепер Вижницького р-ну Чернівецької області). Навчався в Чернівецькій класичній гімназії. Із 1915 року жив і творив переважно в Києві.
Автор збірок «З зелених гір», «На грані», «Наш день», «Мотив». Перекладач із англійської, німецької та російської мов. Відомий його переклад поеми «Мазепа» Байрона.
У 1933 році Дмитро Загул був звинувачений у націоналізмі й висланий у Сибір. Його життя обірвалося влітку 1944 року в таборі між Магаданом і Ягодним на Колимі.